— «Ет вербум каро фактум ест»[186] — малий Адамко молився за «здійснення своєї недосяжної мрії.
І ось: сталося!
Так просто — само собою! Спочатку був бій із татарами, що в ньому брав участь молодий Адам.
Потім — полон… просторі моря й безкраї пустині… загубленість у чужому світі, «Майдан сліз»… неволя… в еміра Ібрагіма…
Така дивна «неволя»! Де мав майже повну волю… і здійснення «казки», про яку мріяв у дитинстві: опинився у «Святій Землі!»
— «Вербум каро фактум ест!»[187]
Оживають дивні події… Ось, перед ним шляхи… замки-фортеці… постаті лицарів… Є, навіть, і «ніколи не бачена красуня!» Не Мелісендою звуть її… Наймення її: — Зорая…
Зорая — сестра еміра Ібрагіма, що обличчя її Адам іще ніколи не бачив. Але очі її — зорями-літавицями впали у мрійну глибінь його серця.
Світять там, сяють… І не може він, та де там він? ані темна ніч не може згасити впертої думки:
— Не для мене, — невідомого бранця без прав, сяють ці очі-зорі!..
Знайшов але Адам ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу: приятельство лицаря-побратима дала йому «Свята Земля»! Карльоса — в якому бачив усе, що хотів би мати в собі, чого бажав досягти…
Карльос Лясерда!.. його «не несла казка». Він сам — ясно й твердо вирішив:
— Піду й дійду!
І його тверде вирішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла тільки одна смерть.
Та ж і її «переміг» Карльос!
Ніхто ж інший не перешкаджав, не відраджував: ані приятелі, ані сповідник, ані дружина, ані дама, — котрій, лицарським звичаєм він «служив».
Який же інший той Карльосів світ, де дійсно вміють не спинятись на пів-дорозі!
Але… Адамове серце хитнулось. Заколивалось, мов терези ваги та всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, «свого» світу…
В світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в емірових водограях, здається падає дощ… Натягнув він міцно свої кришталеві струни. А з них лунають акорди… пливуть… наближаються, мов жене їх сюди вітер.
Закреслились у повітрі прозорі, — з імли вирізблені руки… ціла постать схилилась над струнами «місячного дощу»… Імлиста… мрійна… Принадна своєю недоговореністю й неокресленістю…
Як би не пізнав її серцем Адам? Це ж — «Імла Стирі!»
Вона ще в дитинстві грала й співала йому казки прийдешнього життя!..»
Ось, і сюди прилинула до нього!
І знову тихо — без слів, — пестливо співає, під супровід водяних струн…
Навіщо слова, як заговорить туга?
Ось, розгортає вона пелену й відкриває затерті часом образи…
Стеляться луки, оздоблені емаллю незабудьок… перлинами роси й золотими келишками жовтих каченців вимережані…
Он — річка, матовою, срібною биндою[188] в’ється під урвиськом, що ним кінчається сад…
У сріблястих вербах соловії нанизують і зненацька розпускають перлові намиста. Тисячами разків обвивають вони п’яні щастям черемухи, соромливі верби й задумані ялини…
Сиплять перлинами співів у сонне срібло річки.
Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І її звук — теж срібний.
Розштовхуючи латаття й ненюфори та жовті купавки, випливає човен… Перед ним блимають п’ять маленьких вогничків. Це — «Водяні Дитинчата» вказують путь.
Вони тужно кумкають свої зітхання — чи може свій нескладний спів?
Човен вигинає струнку, лебедину шию, підносить угору крила-вітрила…
Це — «лебідь-човен» дитячих мрій Адамових! А в ньому — пра-пра-бабуня Свангільд, що її наймення походить від Лебедя.
— Сину… сину роду мого!.. — шепотять уста Свангільд. І ще блідішим стає її обличчя. — Як же страшно, сину, нести на собі вічне прокляття!. А ще стократ тяжче знати, що накликала його на цілий свій рід![189]
Адам добре пам’ятає родинний переказ:
— «Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.
Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.
«Лебідь» не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.
— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.
— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата. А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче:
— Сама доля вказала мріям серця мого Вільфреда Швено[190]. Він — Лебідь, так як і я. Чи ж випадково наймення білі, крилаті зустрілись?
І покохала королівна Свангільд не рівню собі, не короленка, а вільного вікінґа, морського орла, що інших законів, крім власної волі своєї, не знав.
Жадного берла, крім меча свого, він не знає і не шанує.
Де сягають до берега хвилі морські — там молилась Европа й тремтіла:
— Боже! Рятуй нас від диких норманів! — благала.
Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч і не чутно, але палко:
— Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швено!
— Ой-ой!.. Думи, думи!.. Скільки дум… дум! — жалібно зітхали Дитинчата.
— Так! — притакує Нікса. — 3 вежі над морем мевами линуть вони…
А Ельфи над хвилями кидають сміх:
— Думи несли ми! Ми думи несли! Вільфреда ж носили сині вітрила, що мали на грудях своїх білого Лебедя знак… То вже був не «Швено» символ, але Свангільд-Зорі наймення… А ми — тільки думи несли! І нищили перешкоди. У вінок із чарівних цвітів наперстянок ми заплели і зв’язали Вільфредові дні та хвилинки щастя Свангільд. Ми ланцюгами скували їх. Ми!.. Ми!..
— Сила кохання… ах! Ах!.. — бризкають Нікси зеленоволосі. — Шлях, що ним іде воно, завжди був і є незбагнутий. Таємніший за хвилі… за бурі…
— І от: сум! Все сум… Скільки суму зростає з кохання!.. — тягнуть своєї Водяні Дитинчата.
— Замовкніть ви, Діти Суму! — бризкають на них пригорщами води прекрасні Нікси. — А ми гнали пустинею хвиль сині вітрила! Гнали стало, невтомно… з Лебедем білим і в серці, і в думках. З Лебедем у синіх вітрилах… Все той знак!
— А що осталось? Тільки сум! Все сум!.. — не мовчать Водяні Дитинчата.
— Прокляв бо свою доньку Свангільд її батько-король. Сказав: «Нехай же згинеш сама, і нехай згине твій рід! Нехай згине та, що кинула край свій, що виреклась крови й роду свого!»
— Руки до неба підніс… Місяць у небі сховався, щоб не бачити злоби людської…
— Так, так! Упало слово важке на ніжну Лебідку… — зітхають Нікси.
— Але ми заслонили тоді бліду Свангільд!.. Заслонили собою! — співають Ельфи. — Опили ми обоє Лебедів цвітом гірської наперстянки[191] — цвітом чарів міцних.
— А прокляття ж, що впало? Хто ж його понесе? — зітхають в імлі Потерчата.
— Донька остання з крови моєї, — тужно шепотить Свангільд. — На чужину я по щастя пішла. На чужині я свою долю знайшла. На чужині й та — остання! — помре… ані краю, ні дому свого не пізнавши. Скрізь своя — не своя, скрізь чужа — не чужа, не уйметься корінням, бо нерозважно вирвала я коріння з рідної землі!..
І не знає Адам: імла Стирі, приятелька дитячих мрій чи примара пра-пра-бабуні Свангільд схилилася й пестить його… Цілує очі, уста, чоло… Гладить волосся, що відблискує блідим сріблом місяця…
На хвилину видалось: що сам він пливе, коливаючись хмаркою…
Довкола — безмежна просторінь, без образів, без контурів, без барв… Як дійсний, прадавній хаос, коли ще «безодня не була означена і води не вміщені в межі свої…»
Глибоким зітханням скинув із грудей примару й опритомнів.
Оглянув кімнату, стіл, заложений скриптами…
Він — Адам Дунін-Борковський тільки «вчитель латинської мудрости» та «скриб», переписувач емірів!
Стосами навалені і переплутані коло нього пергаменти: самаркандські, кордовські… списки грецькі, латинські, арабські…
188
«Бинда» замість «стрічка» і «флояра» замість «фуяра» чула авторка від волинських селян.
189
У 1937 р., коли по-перше була видана повість «Предок», галицька критика витикала «безсенсовність» «прокляття цілого роду». Я — не берусь судити «сенсовність» чи «безсенсовність» стародавніх леґенд, анналів, хронік. Бачу в них поезію, красу. Крім того: вони, певно, мали якусь підставу бути записаними, коли ними займалися хронікарі. А я — як перська байкарка! — тільки переказую те, що читала в старих анналах та хроніках. Крім того, бачу в цих сумних — аж трагічних! — легендах, вплив Півночі та сумної, меланхолійної вдачі людей півночі, на розділ від радісної, безжурної вдачі людей Півдня.
190
Лебідь — по данському: «сван». У мові норманів: «Швено». Вікінги — власне були пірати. Але за ті часи вважали, що піратство — почесне «ремесло», бо вимагає сміливости не тільки в бою з людьми, але з морем, хуртовинами. Самі ж себе вікінги вважали за «володарів моря».
191
Наперстянку — Digitalis, — уважали за чарівну рослину в Північних країнах (Данії, Швеції, Норвегії).
П. Ол. Моха чомусь дуже хвилюють «чорні барви», «незгідні із християнським світоглядом» (стаття «Наталена Королева у 70 річчя», ч. 38, 24 вересня 1958 р. часопису «Шлях»). Авторка мусить пригадати шановному критикові, що «Предок» є повість, у якій зібрані деякі леґенди роду. «3 пісні слова не викинеш»! А що легенди північні — сумні, трагічні й песимістичні, — то це особливість психологічна людини Півночі! І ще тільки більш підкреслює спокійно-радісний погляд на життя людей Півдня.
Коли б авторка «проповідала», або притримувалась цього погляду та «нехристиянської віри у фатум», то, певно, не відважилася б написати ці сумні легенди, «боячись накликати на себе лихий вплив» — чи «відгук» того «північного прокляття..»
Зрештою: чи ж автор не має права писати так, як йому хочеться, а мусить притримуватись способу думання критики? Авторка ж не протестує у пресі, коли їй «нав’язують» думки, яких вона не тільки ніколи не мала, але й мати не могла! Як, нпр. — у тій самій статті — що «авторка щораз більше причалює своєю творчістю до українських берегів» (про «Легенди Старокиївські», які були написані ще до першої світової війни для… французької преси! А потім були відкинені в Галичині, як «не маючі нічого спільного з Україною» за словами п. Д. Донцова! І вийшли друком лише в 1942 р., бо… авторка нічого іншого тоді в своїй теці не мала!