Ніколи вже не побачить він своєї срібної Стирі…
Тільки побратим Карльос, — як прийде за нього викуп, — перекаже Волині його привіт…
Побіжить там дальше Карльосове — а не його, Адамове! — життя… Там, де мало би пробігти життя Адамове…
Дивно це!.. Але — це так… Дивні, й незрозумілі речі бувають на світі…
Де Кастро! — вперше тільки тепер згадав, що знав це наймення ще вдома. Дійсно, десь близько біля їхніх маєтків, поміж іншими чужинцями, яких було повно на Волинській Землі[192], був і той еспанський рід… Здається, говорили про нього: «єретик»… Але про кого тільки не говорили того самого?
Юнаком іще був тоді Адам, і справи віри його не дуже цікавили, але пам’ятає, як усе життя було переткане одним питанням: де правдива, а де неправдива віра?
Знову струснув головою, випростався й засвітив лямпку — олійову, але з запашним олієм: іншого емір не дозволяв уживати в своєму домі.
Взяв у руку перо, бринькнув пальцем по гостряку: було загострене ідеально!
І перейшов очима по манускриптах, ніби повітав приятелів: Діодора Сицилійського, Касія Діона… перевів погляд на арабських істориків.
Ось — привабливий Ібн-ель-Атар, що описав Еспанію як країну казкових скарбів та чудес… Ось Ібн-Абґарі, закоханий у Севілю…
Це він, у числі захоплених арабами скарбів умістив ще й «30.000 дівчат і стіл Соломонів»…
Он там — найповажніший скрипт Ібн-Калду на: «Акбар Моджмуа», що найправдивіше й найдокладніше оповідає про «успіхи арабського меча…»
Усміхнувся:
— Неволя… але: чи вже ж така тяжка його, Адамова, неволя, коли порівняти її з неволею інших — таких численних! — бранців?
Він — невільник. Але ось, перед ним цілий світ знання та думок! Найширший і найвільніший світ, що йому він радо віддає все своє серце… Все?..
І раптом, у глибині його серця ясно блиснув погляд сяючих очей… Самих тільки очей! Обличчя бо, Адам не знає, не бачив іще його ніколи!
А очі обведені антимонієм…
— Як очі газелі! — переставив своє порівняння, сказане перед годиною.
Коли б не належали Ібрагімовій сестрі Зораї, ці очі могли б бути очима Ангела…
І що ж? Піде з цими «ангельськими» очима до гарему якогось еміра!.. А хоч би й до самого султана!.. А він, «сіді-Аадам»[193] як звуть його тут «агаряни» — чи сарацини![194] — схилятиметься й далі над сторінками Ель-Хатіба Ґранадського… Але ж — і вона любить книгу… мудрість… знання…
І раптом заспівав у душі вірш Омар-Каямів[195]:
— «Твоє личко — різблене з пелюстків дикої рожі…»
Кинув перо. Зняв зі стіни торбан. Сам, — на дозвіллі! — зробив його тут знечев'я. Бо ще хлопцем навчився не тільки «бити по струнах», але й робити бандури й торбани.
І тут, тепер, це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги.
Кинув перепаску на плече й вийшов у сад тихий і свіжий як дівочий сон. Пішов далеко — аж до мармурової лавки, під шапками дактилевих пальм.
І попливла — як цівка густого, вібруючого меду — солодка мелодія.
Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.
Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:
«…блакитнокоса, срібнонога красуня»… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…
І досадно всміхнувся:
— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А «та»… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..
Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.
— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.
— А хоч би й не «вона»!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..
Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.
Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.
Та ж не встиг спитати, як уже був сам.
Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була пара гарненьких черевичків, гаптованих перлинками й сріблом. Без труду прочитав при місяці[196] гарне письмо:
— «В перший селямлик віддай, чужинче, ці черевички тій, кого кохаєш.»
Все. Ні значка, ні наймення.
Протер очі: ні, не зникають, ні черевички, ні ароматна хусточка, ні пергамен. Тільки по післанцеві — й сліду нема!..
Почув, як у солодкій тривозі стукотіло власне серце…
— Ось вона — таємна «Мелісенда!»
Селямлик?.. Тобто — в п'ятницю… Але ж саме сьогодні — п’ятниця!.. День «щасливий між днями» — бо це «день шлюбу Магометового!»
Тому, в цей день дозволено посватаній дівчині вийти в сад, звичайно, в супроводі матері або батька й слуг: вільних, не рабів безправних, аби були свідки…
Можуть це бути й не слуги, але кревняки. Але, здебільша, задовольняються супроводом слуг.
Там, у саді, подасть черевички той, кого призначили дівчині за «судженого» батьки. Там дівчина поперше побачить його зблизька, як свого нареченого.
І, коли нелюбий — може не прийняти від нього черевичків.
Коли ж це «він», той про кого мріяла — радісно взує черевички. А принятий наречений, на знак згоди, віднесе з собою ті, що ззула[197].
Майже бігцем промайнув Адам попід Карльосовим вікном, притискаючи таємні черевички, що ними мала прийти до нього «казка його життя».
Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні…
— «Гасне бо каганчик приятельства, коли сходить зоря кохання!» — прошепотіли, немов тільки для себе самої, дівочі уста, схованої за хамаципарусами, загорненої в покривало жіночої постаті.
— Але, Хадіджо!.. Що примарилось тобі, моя зоре? Хто чув про селямлик? Та, ще й саме, коли брат учора виїхав!.. Я нічого не відаю. Ні сном, ні духом!.. Кажу ж тобі: я нічого про це чула, не знаю!
Емірова донька Хадіджа легенько відштовхнула велетенського гепарда[198] «Рустема» й ніжно обняла тіточку Зораю:
— Та ж чула я!..
Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ними схилялась Зорая.
— Чули про це всі цвіти в саду! А їм сказали соловії… Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді!.. Правда, Рустеме, вони ж це мусіли й тобі переказати?
Зораїн мазунчик, гепард, ліниво позіхнув і витяг свої передні лапи.
— Бачиш? Для нього це така стара новина, що йому аж нудно про це слухати!
Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану слоновиною касету, що в ній зберігала особливо дорогоцінні сувої, і обняла прегарну — як пуп’янок «чайової» троянди, — племінницю.
— Ну, хай і так! Але ж нічого не знаю я! Чи ж би брат Ібрагім, без порозуміння…
Хадіджа стиснула Зораїні руки:
— Бо… саме про тебе, тіточко-газеле!.. Тому мусиш, — мусиш! — прийти в сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою! Нічого не відаючи з того, що написали поети-смертельники на землі!
Зорая споважніла:
— Дитино, я знаю, ти змалечку любиш вигадувати чарівні казки й «гратися в них». Але цей твій жарт — недоречний. Ти ж відаєш: за рік-два, з дозволу брата, за згодою імамів[199] та звичаєм старовинним, я скину з обличчя свого жіноче запинало, як вчинила це Уалада, донька каліфа Ель-Мостафі та Валадад, поетка кордовська[200]. Рівна мужам серед мужів, не щастя жіночого в коханню, але щастя в мудрості шукаю я, віддавши мудрості своє життя. Навіщо ж такі жарти?
Задивилась у далечінь, немов бачила там добровільно вибране майбутнє: наслідувати вчену Маріям із Кордови[201], що пішла дорогою мудрости ще далі, бо ж із катедри викладала «Мудрість найвищу» — Коран[202].
192
Не на Волині, а вже на Київщині авторка здибала нащадків цих де Кастро. Але на Волині й Поділлі було чимало чужих родів, головне італійських, що прийшли з польською королевою Боною Сфорца та з польським королем, яким був якийсь час Генрих III, французький король (як, наприклад, дуже знаний у Франції рід де Колюс), чи де-Бальмен, француз походженням, який знав українську мову та говорив нею ліпше за родовитих українців.
194
Агаряни — діти Агарини. Так називали християни арабів. Самі ж себе вони називали: «сарацинами», тобто дітьми Сари.
196
Світло місяця у східніх країнах, справді, таке ясне, що авторці трапилось одного разу прочитати при місячному світлі, без жодного іншого освітлення, дрібне письмо поштової розписки.
198
Гепард — хижак із роду леопардів, оцельотів і т. п. Живе в Азії, трохи менший за леопарда, але так само розбарвлеяий — цяткований теміно-гнідим по світло жовтому тлі. Дуже легко приручається й звикає до людей. У Персії та Індії гепардів тримають замість ловецьких псів. Бо в Персії — пес є у великій погорді, як «тварина нечиста» (однаково, як і свиня). Крім того, кажуть, що при ловах на тигрів — жодний пес не відважиться йти проти тигра. А гепардів треба всього тільки два, щоб подолали тигра.
На жаль, авторка не може присвідчити, чи це дійсно так. Бо як не просила, але її ніколи не схотіли взяти з собою на полювання на тигрів, як на «занадто небезпечну забаву».
Але гепарда авторка мала. Звався «Пешкеш» і був якнайласкавіший й наймиліший кіт. «Воркотів» — трохи голосніше за кота, само собою! — коли був задоволений, спав у ногах, на ліжку, «дмухав» як незадоволений кіт, коли щось йому було не до вподоби. Загинув від запалення легенів, не зніс європейського підсоння!
200
Історичний факт. У маврів існував звичай, що коли якась жінка хотіла бути вченою, поеткою чи філософом — по «іспиті», що тривав три, а то і п’ять років, — на зібранні імамів, суддів та інших урядових осіб, вона складала шлюб, що ніколи не вийде заміж, не заложить родини, але цілковито віддасться науці або мистецтву. Тоді відкладала жіночу загортку, якої більше не носила. Цим, ніби символічно зазначувала, що «вирікається жіночости», перестає бути жінкою й стає «рівною мужам».