— Цікаво!.. — сухо промовив Адам.
Йому тепер було ясно, що він «вклепався» в гаремові забави.
— Так, видно, що за кожним моїм кроком слідкують? Хоч емір Ібрагім обіцяв мені волю…
— Розумію, що гніваєшся… але не на мене, а на себе, бо з довірливости став, мов той протокура[215]. Тож не зривай досади на мене, як «лев серед великої зливи», говорючи за старими греками. Але «пара панта тавта»[216] — поговорім поважно про жарти, що виробляє моє «полос ону»[217].
Говорив справно по-грецькому, без помилки в наголосах і вимові, але явно жартував.
Вказавши рукою на подушки, що вкривали килим низької канапи, двічі плеснув у долоні:
— Покликати сіді-Карльоса! — кинув хлопчикові, що вимотався з арабесок килимів та враз у них знов утопився.
І повернувся до Адама, що сидів, немов стерплий:
— Вісім уже років, що ми пізнали один одного. А Карльос — ти пам’ятаєш, — прийшов саме тоді, як померла моя дружина — Хадіджа… Вам, франкам здається, що тільки ви знаєте вірність у коханні до жінки. Що тільки у вас жінка — як душа, — має бути єдина. Тим часом і ми знаємо що є правдиве кохання. Герой Іскандер[218] мав одну дружину — Роксану. «Лев Перський» — Кир, віддав своє серце єдиній жінці — Касандані. Так було і з Шах Джеганом. А Меджнун і Лейла?[219].. Таж єдиний Алах відає шляхи, якими проходить кохання в серцях смертельних… Нехай буде благословенна правиця його!
Ібрагім підвів очі на знак, що повторявся по всіх покоях: великий ключ, а над ним — рука з виразно розставленими пальцями. Цей знак нагадував мусульманові про п’ять найголовніших чеснот правовірного: молитву, піст, подорож до Мекки, милостиню та пошану до мудрости.
Ключ означав, що тільки Всемогутній відчиняє двері щасливої вічности.
По смерти Хадіджі Ібрагім не взяв інших жінок до гарему. Мав бо вже двох синів «щоб не вимер його рід» та пам’ять предків. Мав ще й доньку — Хадіджу на ім’я, як і її мати. Перейняла вона, крім наймення, і красу матері. Але ж — не її вдачу. Либонь у день народження малої Хадіджі «вогонь і вітер, змішані вкупу, зіслав Великий у серце її»…
Розпещена батьком, улюблена слугами Хадіджа чарувала всіх. Ніби «чари в ній жили». Сама ж вона жила казками, і в казках, бо вміла сама творити казку з життя.
— Казка — це той найсолодший із крамів, що носять його по світі байкарі та байкарки… — всміхнувся емір. — І вирішило моє «телятко»: «Коли казка не прийде до мене, то я її сама створю з життя власного» — продовжував емір.
— Але дружина моя, вмираючи, просила: «Бережи дівчатко, шоб не накоїло лиха!» І я беріг «другу Хадіджу» не менш за першу.
Струнка Карльосова постать вихилилась із-за килима.
Не перепиняючи своєї мови, емір запросив його рухом сісти біля Адама.
— Дві невсипущі зіниці поставив я на варті біля Хадіджі: невільницю Ліндараху, що любить дівчатко щиро, та її тітку Зораю, мою сестру.
На сім літ старша Зорая за Хадіджу, але розумом — старша за наймудрішу з жінок.
Чекала вона тільки на повноліття Хадіджі, щоб виректись долі жіночої і, — відклавши завої з обличчя свого й думки про власну родину з серця свого, — йти з мужами вченими шляхами мудрости. «Вчений бо мудрістю, як праведний святістю, служить Всемогутньому» — говорить приказка. Але ж і в Корані стоїть: «Не меншу має ціну чорнило вченого, як кров мученика.
Емір простяг руки до Адама й Карльоса:
— Приятелі! З різних ми країн. Різної ми крови й віри. Але ж ми як діти з одної родини. Діти, що мають одного батька, тільки різних матерей. Той «єдиний наш отець» це — лицарськість. А матері наші — Отчизни. Не форма, не мова, не віра, а той лицарський дух чинить те, що зближує нас і дає змогу зрозуміти один одного.
Він стиснув співрозмовникам руки.
— Глибоко вдячний я вам, зацні приятелі мої, що мудрости своєї навчили ви синів моїх. Майже не потребує вже садівників, виплеканий вами садок душ їхніх. Бо ж не тільки кинуте вами добре зерно в добрий ґрунт, але вже й ростки починає воно пускати. Далі хочу сам я доглядати його зріст. Роса ж небесної мудрости нашої віри святої най скроплює посіви добрі…
Знову двічі заплескав у долоні і розказав принести перекуску.
— Знав я, Адаме, що юнацьке серце твоє співає пісню солодкої туги, як соловій — усім трояндам, не вибираючи жадної…
— Звідки ж знав?
— Чом же не знав би? Я ж бо пройшов життям! А ти ж: Аадам![220] Ви вчили синів моїх, я ж, згадуючи власні юні роки студіював вас. Були ви мені, як книги живі й дорогоцінні. І я, Аадаме, не за тобою стежив. А, — зрозумій! — оберігав Хадіджу в тій широкій волі, що сам їй дав. Коли ж я довідався, що Хадіджа плете вінок твого життя з життям Зораї, — признаюсь, — побажав сестрі не тільки світла мудрости, але й теплого вогника з твого серця. Сталося! Автор цієї казки — мала Хадіджа. Коли ти щасливий — завдячуй їй… То ж, як призначите обидвоє час, поїдете до твоєї країни, до твоєї «Валінана»… Зорая пізнає там мудрість іншу за нашу, і нехай Всемогутній благословить ваше життя щастям і радістю.
— А тобі, Карльосе, — повернувся до еспанця, — тобі найбільш дякую за те, що ти, дійсно, такий, яким я тебе собі уявляв… А похвилював ти мене чимало!..
Карльос здивовано дивився на Ібрагіма.
— Дивно? Що ж я міг вчинити такого, щоб тебе хвилювало, еміре? І заслужити твою подяку, та ще й велику?!
У відповідь почув історію першого закохання Хадіджі і зміст її листа на камінчику та найменші деталі, як спалив листа Карльос на посвятній свічці і здув попіл у сад.
— Чи ж маєш духів, що служать тобі, як Аладинові?! — дивувався Адам іще більш за Карльоса.
Емір узяв із кованого, срібного підносу кілька підсмажених у солі фісташкових горішків. Розкрив жовтаво-білу, мов зі слоновини старої, надтріснуту шкаралупку і, вийнявши зелене зерно з червоними цятками, вказав лицарям:
— Фісташки — ніби символ самої мудрости — промовив з усміхом. — Мусять вони доспіти в солі та вогні! Бо за тверда лушпина їхня! Коли ж приправлені вони оттак — стане солодке зерно їх піднебінню мудрого. Коли не з обов'язку, а з любови чинить жінка, а як ще до того вона — невільниця, що хоче здобути волю, — вистачить її одної, щоб заступила гурт духів!.. Вистачить, як тієї Марджани[221] з казки, що було її досить одної на те, щоб приманити, зловити й учинити нешкідними сорок озброєних розбійників Алі-Баби, чого не міг зробити жоден каді[222] ані жаден герой-багатир… У моєму домі така Марджана — Ліндараха. Їй обіцяно волю і віно, якщо збереже Хадіджу від занадто химерної її «казки».
Далі вже пішла ділова розмова. Треба бо було добре обміркувати й приготовитись до прийдешніх подій.
По кількох днях із Яфи вирушила невелика каравана.
Зі слуг були в ній найвідданіші, що її допроваджували. Але були в ній, крім самого еміра Ібрагіма, його два сини, сестра та двоє чужинців-маґістрів… Прямувала каравана до манастиря «Дервішів води», де «сіді-Карльос переміг не тільки недугу, а й саму смерть».
І саме за думкою Карльоса зроблено цю подорож. Бо ж хотів він, покидаючи Святу Землю, попрощатись із могилою вірного Херонімо та чесним отцям дати частину святої реліквії по своєму прадідові Фернандові Святому, яку прислав йому братами францисканами патер Інніґо, разом з іншими дорогими пам’ятками.
Але не знали слуги, чого ж поїхала туди майже вся панова родина…
Не знали, також, що по кількох днях, що пробули «прочани з Яфи» в манастирі св. Катерини, сталися дві великі події. Першого дня перестала емірова сестра зватись Зорая, а була охрещена Марією. А потім дістала й нове прізвище — Дунін-Борковська…
Більш як по смерти матері плакала Хадіджа, прощаючися з тіточкою, в день її від’їзду «в борейські сторони».
Щиро й ніжно любила її, та ж, прощаючися з нею, невільно на Карльосові затримувала свої повні розпуки очі.
218
Іскандер — східня форма наймення Олександер; Олександер Македонський — улюблений на Сході герой.
221
Наймення це пишуть часами: Маргіяна. Це — невільниця з казок «Тисяч і одної ночі», казка про Алі-бабу та сорок розбійників.