— Боже! Якщо хочеш, щоб душа моя була зерном, нехай — де зволити, — засіє його правиця Твоя!..
Чує під головою дотик ніжної руки і запах цинамону та східнього коріння.
Розплющує очі: Марія-Зорая в проміннях заходячого сонця обережно підносить йому голову. І Карльос бачить співчуття навіть у розумних очах гепарда, що не відступає від Зораї ані на крок.
Ліндараха напуває немічного ліком. Навогченою хустиною — тут бо води стільки, що в бочівках та баклажках! — витирає Карльосове обличчя й помалу розчісує желвавим гребінцем його довгу бороду. Виросла вона йому «як Сідові»!.. Вже вдруге на чужині: тоді — в манастирі св. Катерини, і тут — у степу…
— Дякую, Маріє… Дякую, Саро, — називає Карльос і Ліндараху її християнським найменням служниці Лазаревої сестри, Марії… Бо ж помандрувала, — як і та! — світами за своєю панею…
— Дякую, Рустеме!.. — гладить лише поглядом вірного гепарда[241].
За Марією пізнає побратима: бадьорий і невтомний, — як справжній, вправлений у подорожах караван-баш, — Адам з’являється то тут, то там, між валками й возами.
Та найчастіше бачуть його біля повозу Марії чи біля Карльосової лектики.
Гонить від себе тривожну думку, що все глибше вкручується в серце:
— Чи ж довеземо побратима на нашу Волинь? Чи довеземо додому?..
А чи знайде й він, — Адам, — те «дома»?.. Чи ж є там іще якийсь дім? Чи є в ньому господар?.. Чи Василь — любий, єдиний брат?.. Єдиний?.. А може також уже одружений? З родиною? З родиною…
А як не знайде і звалищ, мов той Одисей по мандрівках своїх?..
От, такої! Чи ж йому, Адамові, вільному лицареві! — ще й при коханій, молодій дружині вішати носа?
Земля ж — є земля! Її ніхто не вкраде! Коли ж розграбоване майно, зруйновані будівлі, вибиті — чи взяті до неволі — люди… Досить на Волині і людей, і лісу!.. Відбудується новий замок і… нове життя!..
Валка приготовлялася до нічлігу. Вози розставлено далеко один від одного. А між ними — змінні вартові.
Хоч — ясна річ! — перед зимою й від татарви, як і від сарани, спокійніше. Та не накликуймо біди, спокушаючи Господа!..
Але — самітність і тиша найліпший лік для хворого. Тому велить Адам класти побратима далі від людей, коней, волів і багаття.
Щоб комар та машкара не «виїдали очі», каже напнути «полог»[242] — і довкола протягти по траві смугу старим салом. Занадто бо тепла осінь, то ж щоб не заблудив якийсь полоз-гад, що не дослухав свого «закону»:
— «Спати від Михайла осіннього аж до Юра весняного».
Нечутно підходять до Карльосової лектики нові мандрівники, що пристали до валки в дорозі.
Хочуть бодай здалеку поглянути на того, хто «на власні очі бачив Гріб Святий». Стоять хвилинку мовчки й відходять зітхаючи:
— Вмирає, сердега!
— Та й чого бо йому ще треба на цій грішній землі, коли він пройшов Землею Святою?
— Піде простісенько до раю з тієї Невір-Землі.
А отже ж, не кличе ще до раю душі Карльосової сурма Архангелова. Навпаки: прийшов цілющий сон і приніс хворому полегчення.
І коли вранці, розбуджений півнями, відкинув він полу щільно затуленого на ліщинових[243] дугах «пологу» — швидко протер очі і здивований сів, мов підкинений пружиною.
Тісною стіною стояли отік його ложа відразливі й дивні істоти…
Вперлись у нього безтямним поглядом круглих, чорних очей. Могутні носи-дзьоби з настовбурченими рідкими вусами ніби вдихують повітря: «нюшать»…
Довгі шиї витяглись урочисто, неначе прийшли ті потвори робити над Карльосом суд.
— Духи цієї країни?.. — мигає в Карльосовій думці.
І відживає старовинне повір'я:
— Суд, що творять над відлітаючою душею добрі й лихі вчинки… Невже ж так їх багато, тих лихих учинків?..
Аж холод пробіг по спині. Підвів руку, щоб перехреститись… і упав навзнак на подушки.
Бо ж стіна здригнулась і посунула на нього з сухим, дерев’яним торохкотінням, немов тих «торохкотилок», що їх уживають у Велику П’ятницю замість дзвонів.
Оглушений скриготінням та фурканням крил, черканням довгих ніг об полог, що давно звалився, Карльос і по відлеті останньої дрохви, — що підносяться на крила, розбігшись спершу вперед — не міг збагнути, що він бачить полки «струсів українського степу».[244]
— Це — на щастя! — вирішила Ліндараха-Сара. — Як відлетіли без шкоди птахи «зеленої пустині», так відлетять смуток і біль сіді-дон-Карльоса. І зазеленіє для нього нове життя, як ця пустиня-«степ»! — вимовила справно чуже їй слово.
Гадючки-вогники хитнулись із розпаленого багаття й лягли на оксамит темнозеленого моху.
Їдкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур вікового осокора та поліз поміж уже поржавілі від осінньої вогкости листи.
Дід-бортник у вузьких полотнянках та рудих ходаках-морщаках схилився, мов чаруючи, над багаттям.
Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкладав зеленої, свіжої хвої, щоб курило якнайдужче.
А два хлопці, зі шматками тліючої порохні в руках, як вивірки, прудко видирались по стовбурі до бортні[245] з бджолами.
Долі чекали на мед дівчата з білими липовими відерцями-бутинками[246].
Мов давні, литовські жрекині-вайделятки[247] були всі в білому: у льняних сорочках та в запасках із груботканої, доморобної, некрашеної вовни.
Молоденькі, мали на голові, обвитій віночком важких кіс, зелені галузочки.
Як рік-річно, так і цієї осени, у близькому до замку лісі Підборі[248], вибирали мед. Барвиста осінь — пашне, але коротке свято. І квапиться вона обдарувати на згадку про минуле вже літо неторкнено — стрункі горобини «добрим намистом»[249].
Сільську сирітку-шипшину прибрала коралевими сережками. На журливу калину бризнула живими гранатами — «кров’ю поляглих за правду»[250]
Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини.
Однаковим колом рік-у-рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як і зелень лісів, що брунатніють і осипаються в свій час.
І знову зеленіє з весною…
А старі покоління напомітно зміняють нові…
І двигає без зупинки Перший Мотор життя і працю…
Потоки, озера, мочари й непроходимі пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних — Борки, — від нападу кочовників.
Навіть і тоді — перед 30-ма роками, — коли гуляла і по Волині «мітла татарська» хан Менглі-Гірей — і тоді захистив Господь твердинею лісів та мочарів ці землі.
Давно вже не було й «кари небесної» — «чорної смерти»[251], що часто страховищем ходить довкола, люд хрещений, зляканий «поміром» та «повітрям»[252] до хащів, немов звіря лісового заганяючи.
Тихо в Борках.
Відколи «загинув у бою з волохами дідич Адам», а старший його брат, рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке, лишились посілості в лісах над Стирою[253] в руках «пані дядини».
— «Пані Теофіля — невіста розшафна[254], жона запопадлива» — говорили про вдову в сусідньому місті Луцьку.
Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в «науку добру» — лікування зелами втаємничена. Не забувала вона й про «страх Божий», як писав про неї Василеві єпископ віленський[255].
Побожна бо литвинка була. І видно добре знав це навіть і сам пастир.
«Вибирання меду» відбувалось водночас із великою, лісовою виправою.
По цілому Підборі збирали гриби. Влітку, бо вельми гаддям ліс затроєний!
Копали «лікувальне коріння».
А мисливці — з собакарями, — били птицю. Бо ж:
— «Не літь є з лісу йти, та здобичі не нести!»
241
Гепарди — справді вірні й прив’язані до людини. Авторка знає це з досвіду, бо мала такого гепарда. І він не відходив від ліжка авторки, коли вона була хвора. Коли ж хворій давали лік, або їжу, гепард намагався понюхати, немов щоб переконатись: чи нема чогось шкідливого?
243
Ліщинових, бо існувало переконання, що «на лещину не йде ані гад, ані скорпій (скорпіон), ані тарантул».
244
Пригоду з дрохвами розповідав авторці кримський, старий татарин-пастух. Ніби таке було з тим пастухом, коли він, ще хлопчаком, заснув у степу. Бо дрохви, ніби, дарма що боязкі, але дуже цікаві.
247
Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати — подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська — затрималась аж до XII ст.
248
Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок», критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь були свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині.
250
Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.
251
«Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні.