І, не доспівавши, кидались одна до одної цілуватися «з радощів»…
Теї кортить до них. Та ж — не може! Дід Симеон Ковдуш має над нею містичну силу! Його «срібне око», що має більмо, чарує й притягає її більш, як ті «сотки джмелів», що «замкнені в його кобзі».
В замку відомо, що коли прийде Ковдуш, Тея не спустить очей із його «полуди на оці», ні з «закрученої в бублички» жовтаво-сивої бороди.
До вечері накрили дідові в панській їдальні. Але окремо, на малому столику біля великого «ватрана», де ще з весни зложено купу червоних кохликів із малюнками білих лебедів.
Тея, — на стільці, підмощеному шкурятяними подушками, — сидить біля бабуні, за великим столом.
Уже скільки часу той довгий стіл — зовсім порожній! Бо нема за ним отця Каєтана.
Тея не надивується, що отець Каєтан так «довго сповідається» в Дубні[283], де має не одного, — як звичайна людина! — а кількох «отців», що їх так само, як і самого «отця Каєтана» звуть: «домініканами».
Це, дійсно, щось незрозуміле! Бо ані хова[284] Ляля, ані пані Деморацька, молода ще й повновида та кремезна, «як переодягнений драб», кажуть про неї покойові дівчата — не можуть вияснити цієї «отцівської» загадки капеляна.
А таки ж Деморацька — он, вона стоїть за бабуниним фотелем! — знає все на світі!
Та ж тепер не це на думці в Теї. «Божий старець» забирає всю її увагу, дарма, що їсть мовчки.
Але Тея наперед знає, як буде їй соромно, коли бабуня звелить при відході Ковдуша віднести йому «срібний грошик»[285].
А ще соромніше стане, коли дід щось ласкаво її запитає…
Вона вже й тепер червоніє, а з ложки ллється на обрус «чорнина»[286] — юшка з дичини.
Добре, що не бачить бабуня! Але ж пані Деморацька все бачить!
Ах, Боже! І на що на світі стільки того сорому?!
Мабуть це задля того «первородного гріха», що про нього любить говорити отець Каєтан. Але, видно. Раїна й Фаїна цього «гріха» не відчувають!.. Он, сидять обабіч бабуниного фотелю, на подушках, без стільців, та вечеряють, не соромлючись просто «на підлозі як кіт Мацько»[287]. Гукнути б їм? Але вже бабуня починає розмову з дідом. І Тея — вся сама увага.
— Що днесь — не днесь вісті будуть — прийшло мені на почуд. Та ж не знала я, що ти, старче Симеоне, прийдеш і такі предивні вісті зложиш. Аж віри не дойму! Чи ж то билиці?[288] Повідай бо все ладом!
— Та ж способен повісти, милостива пані[289] наша ясна! Було це в залітті, по Іллі. З Угрів ішов я, з Бардієва — таки ж «од від нас»[290]. Довго вдома не був! А там — велій див: новий ратуш хитрі[291] будівничі — Олександер та Олексій на наймення, — поставили. А над дверима висікли в камені надпис: «Гідна річ — бідному помагати». Як же нашому братчикові-гудцеві[292] странному такого не зобачити?
А тепера, знову, міські мури зводять. Вапно не водою а курячими яйцями[293] розчиняють… І на «кислу воду», шлях не спить: люда-люда з’їздиться!.. То ж по Іллі й подався я зі своїм Божетєхом, учнем моїм, на галицьку сторону. Через Зборів, Дуклинським просмиком, на Коросна. Міркую далі: на Сянік, Перемишль… Орсаг[294] добрий. Води довольні. Не буде ні безвіддя, ні безхліб’я. Мандрівні пройдисвіти чи гультаї голякові странному, звісно, не страшні. Бо ж недурно сказано: «не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак»! Не здобич опришкам — невля-неборак![295]
— Підкріпляйся, діду, та й взгадай но про пана Василя…
— Най заплатить пан Бог![296] Я вже уконтентований… Так про болярина[297] Василя… саме про них в сей час і повідаю… Враз іще за Зборовом здибали ми з Божетєхом Яроша-лірника. «Москвином» його взиваємо[298], бо добре борзо по московському затинає. «Йов реґельт…» «Йов реґельт киванок!»[299] Так і так… і попливли своїм пливом, вже далі разом із камратом. Ідемо так, беремо, як «за простибіг»[300] добрі люди дають та про все повідаємо… Згадали й про війну волошську, що в ній брати Струсі[301] головою наложили. Згадали й дідича вашого — Адамця, бо ж їхній там слід пропав…
Пані дядина тяжко зітхнула й підперла голову рукою. Але не перешкоджала старцеві згадувати.
— От, Ярош ік мені[302].
— А я видів пана дідича Борковського, Василя, у Москві!
— Та, чей же би то його? — питаю.
— І от, ясна пані, немов би сьогодні те все чую й пам’ятаю! День такий був теплий-найтеплий[303]… геть нас розморило. Посідали ми в захолоді, а «москвин», Ярош, Мирон, говорить так:
— На конику, — говорить, — на тарантовому[304], проміждо ясним паном гетьманом Остахвієм Дашкевичем та якимсь зацним, старим болярином їдуть собі та про своє, — як у себе дома, — говорять…
— А про що ж? — не витерпіла пані дядина.
— І я так спитав. Про що ж? — кажу. А Ярош відказує: «Та ж хіба я на підслухи ходив’єм?» Однак, і без вітру, ясна пані, вістки шумлять…
Саме в цій хвилині з їдальні вийшла пані Деморацька.
Ковдуш перегнувся над своїм столиком і голосним шепотінням додав:
— Ніби козацькі фортеці очертом[305] Дніпра ставити мають… На Унію «тараньку» гострять…
Із Деморацькою ввійшов і Трещула.
— Шість пар молодят із Підзамча.
— Об чім річ? — зсунула брови пані Теофіля.
— Та ж, на провесні повінчані. А весілля ще до сю пору не відбували. Казалося: як вижин пшениці мине. То ж притьмом дозволу просять: гудець бо вже тут! — кивнув на Ковдуша[306].
— Завтра ж будень-будний! Треба збирати жолудь, човни й опачини стягати… Аж у неділю!.. Бо ж сьогодні — п’ятниця! — Деморацю! — повернулась до ключниці, — Пива їм викотити[307], вина — шість корчаг… баранів зо три… якесь теля… птицю…
Трещула ще не відходив:
— Та й ще щось?
— Просять не погордити…
— Ну, та ж, звісно! Прийду!.. Ага! — затримала бурґрава[308]. — Казали мені: ніби прийшли там мечники.
— Ні, ясна пані: циганин із хлопцем — ножевики! Кажуть на себе — «вірмени зі Львова»! Ножі принесли. Чотире десятки. Замкнувем їх на ніч у «скісній роговій коморі», біля прибічної вежі.
— А коні їхні?
— За другою брамою.
— Добре єси вчинив. Але ж наглядати кажи, — хитнула пані дядина головою. І знову звернулась до діда:
— І гадаєш: упізнав таки той москвин Василя? Не схибнув?
Кобзар посміхнувся, зібравши дрібні зморщки довкола очей:
— Як же схибити? І близни під оком, на правій щоці, немов рукою діткнув — ось як бачив! Ще й казав Мирон: огрядніші собі стали! А волосся — гей-гей! Як у мірошника, вже сивиться!.. Вірте, ясна пані, москвин бо не темний[309]. Це один із наших братів, що на обидва видющий! Добре позирає!
І знову, коли вийшла з їдальні Деморацька, дід приглушив голос:
— През віру — просто живота людові нема! Хоч хрест на собі поламни[310]. Бояри та пани вже не словом самим проміждо себе, но і мечем, самопалом семип’ядним супереку мають: один одного навертають! Панство руське — на лаціну, інші знов — до віри руської. Інші — до схизми… Он як беруться! Там-тут, тут-там — сама веремія!.. Аж би один стопою своєю твердо оперся! А то ніхто у віру праву втрапити не може! Того спалили живцем за віру «праву». Того знов — за неправу. Бо ж скрізь — ген-ген — само двоєвір’я!
— Це правда! — підтвердила і пані. — Один їхній архимандрит — і добрий чоловік! — сам мені говорив: «Уже й самі не знаємо, в що віримо! Боронимо блуда єретиків, як віру праву…»
284
Хова — вихователька, з московського на Україні казали: «няня»; хова— старовинне, українське слово.
287
Так бувало за старі часи на Україні й на Литві. В Еспанії — за дитячі роки авторки — їли всі за одним столом, до останнього слуги. У літньому мешканні авторки, коло Сан-Люхар, на самому півдні Андалюзії, було крім слуг і працюючих ще 16 пастухів (випасали биків на «корріди» — бої биків). І всі, до останнього підпаска, сідали до обіду й до вечері за одним столом із панами.
290
Угри — Мадярщина; «од від нас» — вираз із Підкарпаття, де втрималось чимало архаїчних форм.
291
Хитрі — зручні, вправлені; надпис цей на радниці в Бардієві існував аж до другої світової війни.
293
За середньовіччя було таке переконання, що будівля тримається ліпше, коли розчинять вапно яйцями, а не водою. У такий спосіб будовано за Карла IV й славний Карлів міст у Празі. Це історичний факт.
294
Лікувальні купелі, лічива вода; Орсаг — шлях. Мадярське слово, яке ще й досі вживається як «українське» на ГІідкарпатті.
295
«Води довольні» — підкарпатський вираз — «води досить»; невля — голота, голитьба, жебрак. (Підкарпатський вираз.)
297
Уконтентований — задоволений; сторонники православ’я на Україні замінили слово «пан» (уважаючи це за «польонізм») словом: болярин, від московського «боярин».
299
«Йов регельт» — доброго дня, «Йов регельт киванок» — доброго дня бажаю (по мадярськи).
300
За ялмужну. — В тому, як говорить Ковдуш, авторка дала взірець того, скільки було у старовинній українській мові чужинецьких висловів, виразів, так само стільки було там і старослов’янських форм.
301
«Брати Струсі» — про цих «братів Струсів» є дума, дуже улюблена кобзарями й лірниками.
303
Теплий-найтеплий — паркий, дуже теплий, старовинний вираз, на Підкарпатті ще й нині вживають його; захолод — холодок, тінь.
306
Притьмом — настирливо. За ті часи, повінчані в церкві молоді не сміли мешкати разом, доки не відбулося «весілля», тобто — весільна врочистість з обрядами. Бо в церкві — це був «шлюб», а «весілля» — весільна вечеря з піснями і обрядами, що часами були дуже старовинні — аж від поганської доби.
308
Бурграв — каштелян, управитель чи «домосправець», як тоді казали ще, замковий; мечники — виробці мечів; ножевики — робили тільки різні ножі, але не зброю; вірменів у Львові, за ті часи було багато; замкнувем — замкнув.
309
Темний — сліпий; позирає — бачить; през — скрізь, через; живота — життя. Старі вирази.
310
Поламни — зламай; проміждо — між собою; лаціна — латинь; веремія — заколот; ож — хоч би; снов — знову.