Третій день невпинно мете сніг…
Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.
І нереальною запоною заслонює ця заметіль реальний світ…
А з ним — і розпочаті Адамові праці…
Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив у рідне гніздо: будувати! Будувати! Будувати, як стій!
Там — нове, там — поновити, що занепало від часу!
— От: справжній дідич! Отець роду! — розцвітає душею пані дядина. Таки дочекалась, кому передати керму!
Тепер уже є кому вести тих, що прийдуть на зміну!
А прийдуть!.. Не можуть не прийти!..
Молоду дружину Адамову — «Мариню-самарянку» — полюбила враз. Немов би її знала з дитинства.
— Та ж чому «самарянка?» — заходиться сміхом Адам.
— А як же? — дивується дядина. — Таки ж і в Святому Письмі сказано, що сам Христос розмовляв «із самарянкою»! А не з жадною «сарацинкою!» В Святій бо Землі — хто не жид і не турок — той самарянин! Так і в Святому Письмі стоїть!
Італійським звичаєм, що прищепився мало не по всіх замках[336], і в Борках є затишне «студіольо» — інтелектуальна робітня, з бібліотекою, прикрашене статуями та образами італійського письма.
В тому студіольо Марія-Зорая та два побратими укладають пляни на майбутнє.
— Ось, із Підбору! Не дає навіть каменю возити!.. Ані деревини не довезеш! — нервується Адам. — І це — березень! Початок весни!..
— Але, ще буде час! — схиляє над плянами голову Марія. — Я була б така рада, коли б у каплиці можна було поставити «римські вікна»[337]… А в саду… як би великі розарії та кілька водограїв!..
Адам притягає до себе дружину й показує їй на вікно:
— Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями!..
А сніг, мов глузує: сиплеться густий та лапатий!.. Неначе осипаються цвіти з дерев…
— Чудово! — захоплюється Зорая невиданим видовиськом. — Чи ж думала я побачити цей чистий сніг, коли читала про Румікаю!.. Пам’ятаєш: вона також хотіла його бачити. І володар звелів засадити мігдаловими деревами всю кордованську рівнину. І коли зацвіли вони…
— Султанша Румікая!.. Кордованська рівнина!.. Як ми далеко від них! — озивається дон Карльос і відходить до широкої софи, що над нею різьблена полиця з книгами.
Вмостився біля вогню побіч Рустема, втопив ноги мов у пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при канапі. Узяв книжку з полиці.
Так приємно від тиші, тепла й білого світла що відбиває сніг…
Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над столом… Усміхнувся.
Побратимове щастя промінням своїм пригріло й Карльосове серце, налите почуттями знаними реконвалесцентам: навіщо ще якесь інше «щастя», коли лишилось життя й повертає здоров’я?..
Дивно це: але, ніби коли вирікся особистого щастя, воно тепер само міцно угніздилось у його душі!
Глянув на книжку й почув у серці ніби далекий відгук тремтіння.
Книжка була Беатина. Патер Інніґо переслав її з іншими пам’ятками та цінностями разом із викупом до еміра Ібрагіма.
Карльос швидче розгорнув книгу, щоб зупинити згадки. І прочитав:
— «У підніжжя вежі, на руїнах заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі.
Побіг до нього сходами.
Де ж узялись вони? Увечері бо не помітив їх! А вони ввели його в освітлену залю.
Там чекала в шатах нареченої дівчина. І зустрілись погляди обоїх. І впізнали одно одного, хоч і не бачились раніше ніколи. І обмінялись перстенями шлюбними…»
Карльос знав цю поему Альфонса Х-го. Але сьогодні вона захвилювала його. Ніби ці слова говорили просто до нього.
Ніжно стиснув книжку — як дружню руку, — і поклав її на полицю.
Ні! Сьогодні читати її не буде! Не встаючи, шукав другої книжки — позад себе, рукою і вчув:
— Щоб мав де вправлятись зі зброєю наш син… Мусить же він бути досконалим лицарем…
— Як тих «Троє Таємних», що долю ворожать, — тихо й мрійно відповіла сарацинка. — Троє лицарів стануть на варті біля колиски його: ти з дон Карльосом та твій шляхетний брат, що ось-ось уже приїде.
Лясерда внутрішньо посміхнувся:
— Забули, щасливі, що він, Карльос, із ними в хаті!..
Але, чому такий неспокій наростає в його душі?.. Мабуть від цієї сніговії?..
Глянув на книжку, що тримав у руці: «Троянська хроніка». Це — нещодавно здобув патер Каєтан від жидів, вигнаних із Праги чеської.
Тепер їх нагорнулось сюди так багато![338]
Оглянув і поклав книгу назад. Натомість витяг грубий томик невеликого формату.
Кована клямра замикала обгортку з ірхи, зроблену мистцем-інтроліґатором[339].
— Стривай! — озвався Адам. — Здається, спускають міст? Чи чуєш? Сурмили?
Він і Марія підбігли до вікна. Але вдолині нема нікого.
Тільки вітер кидає шматками снігу та виє в коминах.
— Дивно! — говорив стурбований Адам. — Сьогодні вже другий тиждень, від часу коли отець Каєтан мав повернутись із Київа… Таки ж урочистості сприводу святого Гіяцинта Київського[340] мають бути аж у серпні. Аби не наробили йому якоїсь халепи оті «стригольники»[341], що посунули з Новгородщини та загрожують знову відновити всі божевілля фляґелянтів?.. І де вони тільки беруться ті єретики?!
— І тут, і там — єретики… і тут, і там — домініканці… — шерехом набігає Карльосова думка. — Чи ж таким мій шлях позначений цими… «чорно-білими межниками»[342]?.. Тільки ж які вони тут і в Еспанії різні!.. Але, справді, мабуть з отцем Каєтаном щось притрапилось…
І це хвилює Карльоса.
Бо, користаючись із подорожі ченця на з'їзд домініканців у Києві, просив він заїхати до незнайомого ще йому де Кастро, що сидів на Волині.
У листі ж прохав «незнайомого родича» подати відомості про деталі гербу[343], життєві дати й наймення. Бо шукав зв’язку з цими, загубленими на чужині, членами свого роду.
Його ж повідомляв, що привіз із собою родинні аннали а також і реліквію: хрестик Фернана III — го, Святого[344], та молитовник, що з нього молився канонізований Римською Церквою пра-прадід родів Лясерда й де Кастро.
Розгорнув книжку, що взяв її навмання з полиці.
Чітко написані чорні, масні літери старої Готики: вправна рука «емірового скриба Адама» виконала цю працю… Читав:
— «Послухайте ж нині наймення його,
Щоб пізнати могли ви героя…»
Вольфрамів переказ поеми Кретьєна де Труа «Парсіваль».
— Парсіваль — «Той, що йде навперейми!..» З якою любов’ю збирає Адам усе, що де сказано про лицаря Лоенґріна та його таємничого батька — Парсіваля! Чи не тому, що «Лебідь» гербу Дунін-Борковських схиляє його симпатії до цього «Лебединого Лицаря» Святого Граля?..
— …зелений камінь ізмарагд —
На ньому ж ці слова: «Бажання Раю!»
Це був предмет, що назву мав — Грааль…» Чому ж це тут Святий Ґраль — самоцвіт, а не келих із Тайної Вечері?..
І раптом озвались у пам’яті слова патера Інніґо:
— Святий Ґраль — це наше власне серце. І треба нести його так, щоб не розілляти ні краплинки…
День кінчався. За вікнами вже склала крила метелиця й на хвилинку відслонила обличчя неба.
Ліс за замковим ровом перетворився ніби на висохле морське дно, освітлене місяцем. Мережево густих віт і галузок, обліплене грубою верствою пухкого снігу стало галуззям морських коралів[345].
Чи ж вони й справді такі скам’янілі, що черкаючи одна об одну, дзвонять?
Ні! Цього разу вже не ввижається!
Ясним, високим тоном сурмить сурма.
Троє людей, що в студіолі, а з ними й ґепард, підбігають до вікна: таки рухомий міст повільно спускається!
Ось, чути дзвіночки в пригороді[346]… ось на подвір’ї верхівці…
338
Історичний факт: були це жиди з Праги, які, власне, розбудували Бердичів, що своєю архітектурою вузьких вуличок сильно нагадує празьке «гетто» — жидівську частину міста Праги.
340
Св. Гіяцинт — дійсно «київський» святий, домініканець. На місці, де був той кляштор домініканський, пізніше було передмістя київське «Преорка» або «Пріорка».
343
По деталях гербу можна було пізнати — й розшукати, — наскільки близько споріднені роди.
345
Коралі бувають здебільшого білі, гострі, як галузки покриті намороззю. Звичайно, для обрібки вони не годяться; їх «ловці коралів» не беруть, а шукають червоних або рожевих.