А старший брат продовжував:
— Та ж удар лихом об землю! Залий смуток медом! А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку… тисячу! — бранок!.. На ремені-сириці приведу!
І не помічаючи Адамової блідости та спущеного погляду, дружньо закликав його:
— Чейже сам я не народився серед цих болот?.. Жінкам та дітям тільки тут сидіти по спокійненьких запічках!
Він розправляв довгий, гарний вус і ходив з кінця в кінець по великій кімнаті, дзвонячи великими, срібними острогами.
— Тут кожен лицар закисне! Най жінота пряде та складає казки й байки! Най діти, тих казок слухаючи, уявляють собі світ як казку, де все приходить задармо… і пасуть жаб у мочарах та копанках! Ми ж, брате — дяка Господеві! — мужі! Нам належить борня, мусимо будувати життя, а… не складати казки! Тож кажу тобі: вдар об землю журицею! Струси з себе кволу дремлю! І — гайда! — до Києва!..
— А там, у місті первоматочнім — докидав своє слово Елпідіфор, — ведля[380] звичаю, з боярином Василієм, — сюди — на ралець, забаву молодецьку, туди, — абіє на бусурманина в похід… Як літь єсть болярам на добрі діла похопливим… От, і забудеться…
Розважаючи «в печалі сущого», чернець намагався говорити веселим тоном. Тоді його голос прибирав мекаючого тембру, як голос замкненого ягняти.
Коли ж заходився сміхом, гостра, ріденька борідка, що він її у поважній розмові накручував на палець, — скакала вільно й пустотливо, немов би струшувала смішок, що деренчав і скочувався, — мов розбиті черепочки, — додолу[381].
— Правду говорить всечесний отець! — радів підтримці Василь,
— І правду, і істину! Ібо і в глаголі церковному стоїть: «Як би не охмурнів чоловік, не сміє тужити даже до безконечія!» — підносив отець урочисто руку. — До розпуки бо так здолав би дійти. А це — гріх тяжкий… і над усе дияволові мильший…
Василь гучно поставив на стіл срібний кухоль і яскравими барвами почав малювати Київ:
— Тепер, вертаючи з Чернігова[382], були ми там з отцем… Не пізнати!.. Розцвів пишною квіткою наш старий красень під першим подувом Магдебурзької вольности[383]. Міщанство, як вийшло з-під влади воєводи, та вибрало собі магістрат… гей! братику!.. Шафарі, писарі, війт із бургомістрами та ратмонами[384] — все люди зо своїх!.. А які свята й урочистості справляють! А як раз-по-раз чужинців вином підіймають! А скільки там панства, магнатів, лицарства!.. Місто горить барвами, злотом… Музики, співи, процесії, тріюмфальні походи… Та ж, ми, брате, й студентами бувши того не бачили! Ні й у своїй Льомбардії та в Німцях![385]
— Та ж токмо[386] «золоту корогву»[387] побачити! — докинув Елпідіфор.
— А що бо ти видів у своїй турецькій неволі?!!
— Ні, но — ні!.. Не рците сього, не говоріть! — спинив Василя чорнець. — Того бо, що болярин Адам сподобились звидіти, жадні ігрища світські даже в Києві, в пам’яті затьмити не здолають!.. Давно вже ложний встид не дозволяв мені вашу милість попрохати: розкажіть нарочито нам про Землю Святу! Аз бо, многогрішний, найбільш хотів би узріти — поза Гробом Господнім — ту лямпаду, юже за Землю Рідну розсвітив високопреподобний ігумен Даниїл! І паки: суєтен бо духом єсьм чоловік — звідати любив би, точно ли сладость неописана у воді йорданській розлита? Камінь же з берегу Йордана-ріки, як би мал не був — чудодійною силою наповнений? Повість бо йде: ймеш ли його во уста — гладу не почуєш. І — Христолюбець один з Афтосу[388] гори, також чорноризець, — рек[389]: що не токмо в той час, доколі камінь во устіх сий, але ж і во-віки гладен чоловік той не буде! Ібо й душу наповаєть.
Несумірно великі, добрі й ласкаві законникові очі дивились радісно на Адама: чекав, — як дитина чарівної казки, — потвердження своїх відомостей «від очевидця».
— Та я… я не був при Гробі Господньому… — трохи ніяково й несподівано для самого себе, сконстатував — аж тепер! — Адам той факт, що, власне, не виповнив «мрію своєї юности».
— В неволі я був… бранцем. Бранцем я був у Святій Землі, — говорив далі, сам намагаючись збагнути, як же це сталося, коли Гріб Господень присвічував йому, як одна з найдорожчих мрій?!
Карльос мовчки спустив очі. Згадував минуле, але… розповідати не хотів.
Василь зненацька обурився:
— Так ти с-с-сидів на те по турецьких неволях, — скакали йому слова, ніби перестрібували з каменя на камінь, — щоб на торбані грати т-т-та до туркень за-ли-ця-тись? Так ти, братику, по малжонку[390] до Святої Землі мандрував, поки ми, — вдарив себе в груди, — тут із бусурменами сіклись?.. Ось, н-н-на! Дивись, — вказував пальцем на широку близну під оком — Дивись! Бачиш, як нас тут та-тарські шаблі цілували!
Адам зірвався на рівні ноги й міцно вхопив брата за руки в зап’ястку.
За ним, ледве зводячись, встала скощавіла постать гепарда, що по смерти Марії був невідлучно при Адамі.
— Василю!.. Раз на завжди!.. Я не дозволяю тобі… — гукнув Адам. І враз переміг себе та зломив грізний тон на м’ягчий. — Я прошу тебе… ніколи не згадуй при мені… чуєш? Ніколи! Ані натяком!., моєї небіжки-дружини… Ти ж не знав її! Не бачив… Її вже нема більш між нами… Нема її!..
Урвав болісно, сів за стіл, схиливши голову на руки.
І це враз розігнало хмари Василевого гніву.
— Та… та Бог з тобою, юначе! Чи ж би я хотів тебе вразити? — і на слабий рух Адамової руки продовжував щиро: — Ну, годі! Не буду більше!.. Царство їй небесне! — і перехрестився широким, розмашистим, православним хрестом.
Адам не завважив цього руху. Але Карльос підсвідомо захвилювався:
— Певно з цього почнеться… — відчув тривогу. Хотів був вийти, гадаючи, що не годиться чужому бути свідком сварки братів… Але ж… Вийти з кімнати — було ніяково! Тож підвівся й підійшов до полиць із книгами.
Відчув незручність і чорнець Елпідіфор. Він теж підійшов до книжок і неприродньо-байдужим голосом заговорив до Карльоса:
— Чи ж усі ті книги й інкунабули должно[391] нахиляють розум до Святого Письма, а душу — до живота праведного? Є тут і «Антиграф», і «Антидот», але аз не обрів…
Та ж згадавши, що Лясерда — «рицар чужоземський, єретичної прелести папіжництва напитавшись», мало що може тямити на «животі праведному» і на його «мові руській», перейшов, пересипаючи мову грецькими словами, на теми світські:
— Еа єрон[392], що любомудрости своєя ради, во дні юности моєя, претерпіл єсьм всякую скорб і тісноту живота іночеського на Афтос-Горі, язик еладський пізнав, як рідний. І не токмо Іродота, Оміра і многих інших читав, но й переводити тщився.[393] Многими поти й труди многими сія стяжах. І от же, опинився «пар геавто»[394] вижду, що воістину «була інна Русь старинна». Ніхто писаннями міфтопойсів[395] давніх уже не цікавиться! Токмо сама «дискуція о вірі»… І не диво! Монахи бо так розволочилися, що келія їм наприкрюється. Виходять на торжища… аж у сторони латинські, в Базилею, Ферару, Буду, Фльоренцію і даліє, та з одушевлением веліїм доказують, що «ми, русини, і латинники єсьмо братьми». І затроюють даліє блуди єретицькими і так уже затросні уми. А чому сіє? Ібо — воістину! — младеж не падає по книгах[396], аки пчела. Не ізбирає оттуду сладости словесної, а — хоч і безславно ректи сіє — но воістину: во коршмах черноризці сидять більше, як у книгохранилищах перебувають… І це — «пані калос!»[397]
— Слухай, брате! — говорив тим часом Василь Адамові, — розповім тобі про товариство наше лицарське, що тепер твориться! Ти ж з юности тугував за конем та зброєю! І ось, друзяка мій, Остап Дашкевич, князі Вишневецькі…
Різкий звук мисливського рогу розтяв повітря під брамою, йому відповіла сурма й заскреготав звідний міст.
380
Ведля — по, для (старовинна форма); ралець — турнір «колбище» (старовинне слово); літь — личить, як личить.
381
Нехай не закидають авторці, що в постаті отця Елпідіфора «висміяла православне духовенство»! Отець Елпідіфор — списаний «з натури». Був це священик при кавалерійському відділі, за першу світову війну, при тому ж відділі була й авторка як молодший лікар у Червоному Хресті. Священик у дійсності звався отець Патрикій і авторка була з ним у найліпших відносинах. Він її звичайно «тітулував»: «Сестричко-цілителько, душечко Божа». Був українець. Прізвища не пам’ятаю, а може й не знала його! Бо всі називали його «отець Патрикій». Спосіб висловлюватись — списаний із його способу говорити, бо я церковно-слов’янської мови не знаю. І о. Патрикій часто, «щоби пояснити» мені, католичці «латинянці» свої промови, вставляв грецькі слова. Був дуже освічений. Дуже поважаю його за один його вчинок. Якось, один зі старшин напився «до положення різ», за виразом о. Патрикія, «як зюзя» за виразом товаришів-гусарів. А ми були в передових позиціях, тож це була велика провина. І командир полку, князь Енгаличев (татарин і мусульман!) звелів тримати того невдалого старшину «під арестом», «увесь час, що яе йдеться до бою». Старшина нудився, замкнений окремо й під вартою. Тож покликав о. Патрикія «для душеспасительної бесіди». Це — було дозволено душпастиреві. Але… запропонував «душпастиреві» грати з ним у карти, в «рамс». О. Патрикій образився «не за себе, многогрішного, але — в розсужденії сану образа!» І заявив, що більш до того старшини (графа О’Рурка) не піде.
385
Того часу, багато родин — і не магнатських чи шляхотських, посилали своїх синів студіювати за кордон. Переважно до славних тоді університетів до Падуї (чи Падови, як писали тоді) та до Гайдельбергу.
386
Токмо — тільки; «даже» — вживалось за старі часи як українське слово; пока — ще; юже — яку, що її.
387
«Золота Коругва» — муніціпальна кіннота, яку мали міста, що мали «Магдебурзьке Право».
391
Должно — як слід; живота — життя; аз не обрів — я не знайшов; слова з церковно-слов’янської мови.
394
У себе вдома, на батьківщині. Мова отця Елпідіфора — взірець «освічених» українських людей того часу, які вважали, що «мову простонародну» треба «очистити», вишліхтувати, зробити з «простої» — «мовою освічених людей».
396
«Не падає по книгах» — не любується у книгах, не має смаку до читання; во коршмах — по шинках.