— «Ніхто не може дати того, чого не має сам![409]»
Так сказав Санчо ІV-ий в останній хвилині коли діти просили в нього батьківського благословіння…
Так відповідаю, Брате, і я Тобі сьогодні. Бути бо хрещеним батьком значить — дати хрещеникові своє благословіння. А Ти знаєш: я того не можу! Бо над родом моїм тяжить прокляття…»
Рената перегнула твердий аркушик і змахнула ним з обличчя сльозу.
— Читай далі ти…
«…Однак, відмовивши Твоєму проханню, сам насмілююсь прохати Тебе…
Ще малий мій Адам-Кашпар. Але у дитячих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря жіноцтву: розпестять його! Візьми його до себе, Карльосе, І, якщо зволить на це Світла Дружина Твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до Світлої Мети.
Я знаю: «Монсальват[410] — мета болісна» — співає Ешенбах, улюблений мій лицар і поет, і «по дорозі до цієї мети сліз не обітре ніхто»[411]. Але нехай іде мій син до «Монсальвату духа»… бо я… я піду в манастир.
Якщо трапиться війна — візьму в руку меч, бо зложив лицарську присягу — боронити свій Рідний Край[412].
Коли ж пошле Господь час мирний, прийму чернечу рясу, щоб воювати духом і словом за Правду. Бо є речі, як Ти бачив сам, що проти них безсиле залізо. А бій духа й зброї триває стало. Коли ж ці суперники йдуть один проти одного, часто тріюмфує третій. І той третій — це Зло, Кривда, Ненависть…
Великі Борки, улюблене гніздо моє, і надалі залишаю під опікою пані дядини нашої. Бо Василь уже не вернеться сюди з Чернігівщини.
Не дуже міцна тілом пані Теофіля, але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить. На таку ж виховує і малу Тею…
Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичкою в Борках, Карльосе. Ні, мій Друже! Якщо обдарує Тебе Господь донею, цим листом прошу її у Тебе за дружину моєму Адамові»[413].
Адамів лист розхвилював Карльоса: як же грізно побила життєва хуртовина побратимів «весняний сад життя!..»
Тієї ночі Карльос заснути не міг. Потиху вибрався з одрини до свого студіольо.
Яке ж воно «своє!» Аж дивно, що в країні, такій далекій від Еспанії, неначе — куточок рідний, свій… перенесений з далекої батьківщини!
Немов би не Карльос Лясерда, а дон Фернан ель Сабіо сидить у цьому глибокому фотелі, з чорного «моченого» дуба, з високою спинкою.
І білий комір ясною плямою відбивається від чорного оксамиту хатнього одягу…
Немов би — ось-ось! — від монументальної печі, з угла кімнати, де шафи з книгами, покотить круглий Херонімів бас просту й бадьору сентенцію… Вірну навіть і тоді, коли вже — як казала пізніша вже приказка, привезена з Америки! — «No mias consuelo que el tomato crudo»[414] — Карльос аж здрігнувся. Так живо відізвався цей голос у його серці… Але тільки в серці!
Встав із крісла й підійшов до портрету на стіні. Суворе Херонімове обличчя ніби всміхнулося до нього…
Це на пам'ятку про «світло з Еспанії», що приніс йому джура, зробив цей портрет… із пам’яті, розбудивши в собі здібнощі «емірового рисівника заставок та енлюмінюр»[415]…
Над Херонімом — собор у Бурґосі… Також Карльосовою рукою відтворена згадка з безлічі кампаніль… минулого…
Ось і брама «Арка Санта Марія … а серед площі — вся біла масивна сильвета мармурового хреста…
На ньому — Христос відкрив обійми розп’ятих рук… Простягає їх… немов чекаючи повороту з чужини… «блудного сина» Еспанії!..
У ніг хреста невпинно плаче водограй…
Думка знов вернулася до листа Адамового. Згадав, що хоче він злити свій рід із його родом…
З його «новим родом», який таки започаткував він, згідно з пророцтвом дона Фернана.
Але, хто ж може бути хрещеним батьком його сина?
На другий день «Каза Лясерда» вітала не «високого», але милого гостя. Був ним «срібноокий» Ковдуш, що приніс новини з Борок та пісні в своїй кобзі.
Ще в Борках полюбив мудрого гудця Карльос. А тепер зрадів — як рідному. Еспанським звичаєм, — «старим, як земля еспанська», — на місце кума, що відмовився, завжди кличуть першого жебрака, що його зустріне батько дитини.
І тому за кілька день, у палясеті Лясерди, як тихе свято, відбулися хрестини.
А по хрестинах, пізно в ночі, Карльос докреслював повне нових сил нове «родове дерево».
Протяг лінію від двох корнів — Ренати де Кастро і Карльоса Лясерди та закінчив її кружечком. А в ньому написав наймення тільки що охрещеного свого сина:
— Фернан-Альфонсо-Енріко.
Чекав хвильку, дивлючись як розбігаються по свіжому напису порошинки лазурітового й золоченого піску.
Потім вивів банделету[416] й — у пам’ять дон Фернана й його «пророцтв!» — вписав у ній слова:
«Патефакта ерунт Деї аркана»[417].
409
«Ninguno non puede, dar lo que non ha.» Із хроніки Дон Хуан Мануеля, «Libro de los tr?s razones».
410
Монсальват — мета «лицарів Св. Ґраля» — «Гора Спасіння», де, як каже легенда, має бути схований «Келих Св. Граля», з якого Христос пив і давав пити Своїм учням на Тайній Вечері і до якого Йосиф Ариматейський зібрав Св. Кров Христову, що капала з його Ран на хресті. Цей кубок — чи келих потім зник. І де схований — ніхто не відає. Але шукати його й принести знов людям, щоб «нагадати їм Любов й Офіру Христову» — це мета лицарів св. Ґраля. Слово «Ґраль» пишеться в різних мовах з двома а: «Грааль» а не «Ґраль», бо «Ґраль» — це наймення Візиґотського короля. А слово «Грааль» — утворилось із провансальського слова: «Сангре реаль». — Вольфрам фон Ешенбах, який перший спопуляризував легенду про св. Ґраля, — як німець, — не міг справно вимовити чуже йому слово. Бігом століть інші поети багато разів переробляли цю легенду, часами міняючи її сенс. Напр, із «Келиха св. Грааля» переробили на «смарагд, на якому вирізано: «бажання Раю».
412
За середнєвіччя існували при манастирях ще так звані: «обляти»-офіровані. Вони складали чернечі шлюби, вели те саме життя, що й ченці, але, якщо це були лицарі, то у випадку війни могли йти до бою, особливо, як що це була війна проти мусульман.
413
За старі часи було звичаєм заручати дітей… навіть іще не народжених: які прийдуть на світ!
414
Помідори — як і чоколяда — були привезені Колюмбом з Америки й дуже швидко стали звичайною стравою в Еспанії. А що помідори там дуже добре акліматизувались і було їх багато, то їх додавали до кожної страви. Значення приказки: що нема до чого додавати помідорів! Тобто: нема чого їсти! Отже, слід задовольнитись лише «сирим помідором». Дослівно: «Нема іншого потішення, як тільки сирий помідор».
415
Енлюмінюра — заставка, малюнок-прикраса, зроблений різними барвами, а не тільки чорною й червоною.