Жадні ліки не втишували шалености. І духовник прийшов із екзорцизмами — «страшними молитвами».
У хворого налились кров’ю мученицькі очі, пов'язка сповзла з рани й піна, — як у змиленого коня, — наповнила жахливу діру в обличчі.
Коли ж його погляд упав на блискучий, золочений хрест і коли священик бризнув на немічного свяченою водою, Педро, мов ножем розрізав мотузи, що зв’язували йому руки, кинувся на срібний казанок зі свяченою водою й угризся до металю зубами так, що закляк на ньому. Більше вже до тями не прийшов.
— Диявол увійшов у Педра! — була загальна, нерушима думка табору, хоч лікар-астурієць стокрот розповідав про те, що в рідних його горах, в Астурії, така смерть досить часта. Так умирають покусані скаженими вовками.
Люди годились. Однак додавали: — Але в Педра ввійшов нечистий!..
Доглядачеві-«фраєві» вже тричі — «на честь Пресвятої Тройці!» — припалювали вигрижену рану розпеченим до білого гарту мечем.
Змінила подія з вовком і Карльоса Лясерду. Він кілька день не виходив із свого намету. До всього байдужий і задуманий, довго радився з патером Інніґо. І попрохав у королеви дозволу та від’їхав до Бурґосу.
А по його від’їзді домініканець прийшов відвідати німу.
Здавна знав бо родину де Кастро й обох дівчат любив, як вуйко небожок. Ніби ще вчора бачив їх — і Каталіну й Беату, — як підходили до першого св. Причастя.
І — незвичайні в устах падра Інніґо! — зазгучали ніжні ноти: — Не журись, доню. Людина здебільше не знає, чого хоче. А як і знає, — чого саме, то не знає — нащо. Господь не бажає, щоб обвинувачувала ти себе в тому, в чому немає твоєї провини. Він знайде вихід…
«ЧИСТІ»
Перед світанком того дня, коли похід мав увійти в Толедо, до табору прибились два подорожні. Сандоваль — він тієї ночі командував табором, — із цікавістю дивився на прихожих і не міг не згадати, коли вже бачив такі ясні обличчя, таких спокійних людей.
— Diaos vos benediga! — привітався старший старо-провансальським привітанням.
Широкі, чорні плащі й чорні ж баскійські берети не робили приходьків подібними ні до гірських пастухів, ні до селян.
— Лікарі?… Астрономи з Провансу?[29].
— Слуги Божі з Романії, — пояснив старший, із блідим обличчям аскета й глибоко запалими очима.
Мешканці долини Родану[30] та Піренейських країн не признавали себе васалами ані Франції, ані Араґону. І давали своїй країні невтральну назву, пов’язану з давниною: Романія.
— Прохаємо милостивої авдієнції в королеви доньї[31] Хуани.
Сандоваль пройшов рукою по білій щітці свого густого, сивого волосся й наказав чекати: — До відповідної хвилі.
Але щиро додав: — Тільки не можна сказати, коли вона прийде.
— Вона прийде! — так упевнено притакнув старший прихожий, ніби це залежало від нього, а не від доньї Хуани.
— Вона прийде! — і попрощався тими ж словами, що сказав вітаючись: Diaos vos benediga!
І справді, швидше, як можна було сподіватися, дочекались «слуги Божі з Романії» приобіцяної Сандовалем «відповідної хвилі».
Доньї Хуані настільки полегшало перед Толедом, що того ж таки дня вона прийняла чужинців.
— Колись король дон Педро Араґонський обставав за тими, що переслідувані були несправедливо[32]… його шляхотна рука простяглась над розпорошеними…
Далекий погляд доньї Хуани затримався на старшому, романському втікачеві — Монфорові. Думкою пролетіло: Монфор! Це ж нащадок саме найжорстокішого з переслідників! А тепер він просить захисту перед переслідуванням! Дивні діла Господні!
— І я не замикаю дверей перед переслідуваними, — промовила задумливо. — Сонце Еспанії, — як і за часи дон Педра, — так і нині світить усім пригнобленим і нещасливим… Сини ж Еспанії, її шляхетні лицарі, обороняли завжди й оборонятимуть усіх покривджених. Тільки… не знаю, як свята Церква[33]…
— А чи ж не називали богобоязливого короля дон Педро «ель Католіко»?[34] Чи ж не дав йому Господь перемоги над маврами, що віддавались справам матерії й тіла[35], цим принадам диявольським?
Замовкли. І німа тиша немов притакнула: — Так!..
— Давні події нагадали ви, — ніби прокинулась із думок володарка. — Я гадала, що вже давно розвіявся дим каркасонських кострів!.. Думалось, що з ним зникла й пам’ять по тих «досконалих»[36], «чистих» альбіґейцях…
— Дим… може! Але непереборною фортецею стоїть «Гора Спасіння» — «Монсеґюр»[37] із своїм найсвятішим скарбом. І ні спалити її, ні знищити — не можна.
— А в серцях вірних горить посвятний вогонь науки Гільбера де Кастро[38] — тихо додав другий романець.
Був стрункий, високий із трохи закрученим волоссям.
Хуана обернулась до нього. На хвилину затримала свій погляд на різко вирізьбленому профілі романця і трохи схвильованим голосом промовила: — На що згадуєш, чужинче, наймення, про яке що можеш знати?
З-під широких брів блиснули вогники очей:
— Згадую, володарко, бо забути не можу, хоч би й хотів! Це ж бо — ім’я мого роду. Знаю ж про нього те, що тепер у Піренеях я — єдиний його нащадок.
— Помиляєшся, мій гостю…
— Мабуть ні, ясна володарко! Вогнем і мечем до коріння винищено все, що було в Романії з роду де Кастро. Лишились тільки двоє. Один помандрував у світ за очі, на Схід, у країну скитів чи ґотів[39]… Хто визнається в назвах тих диких пустинь? Із насіння ж другого був я, останній, бо ж посвятив себе Богові.
Хуана вказала на Беату, що немов неприявна думками стояла байдуже, спершись на вікно. — Знайдеш тут іще декого зі свого роду! З нього — ця дама, графиня Беата де Кастро. Говорити з нею можеш. Але відповіді не чекай: вона — німа.
Романський де Кастро зробив кілька кроків до Беати й глибоко вклонився.
— Незбагнута Мудрість Вічна! В наших сумних, налитих підлістю часах, єдина справна доля для нащадків того, що беріг і сховав св. Ґраля в Монсальваті, це — жити в мовчанню…
— Або служити духові Істини, — додав лагідно Монфор, — що його світ приняти не хоче… Ми бо не сміємо «прожити життя марно»…
— Не жити марно! — зітхнула королева. — Хто скаже, що це означає? І як це зробити… Коли згасло сонце життя й не освітлює більше мети?..
— Велика Мета не гине ніколи, володарко! А Сонце Правди ніколи не гасне.
Під восковою церою обличчя доньї Хуани виступив блідий рум’янець. Королева стала подібна до освітленої з-середини камеї. Уста її затремтіли. Але вона згасила готові вирватись слова. Знову якусь хвилину тривало мовчання. Погляд королеви торкнувся Беати, нерухомої, як статуя резиґнації. Потім, по черзі, перейшов по обох прихожих, ніби хотів побачити їхні думки.
— Шукаєте моєї охорони… — Гармонійний «неземний» голос доньї Хуани тремтів. — Дам вам її. Навіть більше: подарую вам і приязнь свою, якщо… Не знаю ваших таємниць, але певне, що могутні й великі вони, коли за них тисячі людей платили життям… Кажуть бо, що ви, — там у Романії! — володієте якимсь «скарбом найціннішим»… Що в горі Монсеґюрі зберігаєте Найсвятішу Кров Христову[40]… що дає життя вічне… Скажіть же мені те могутнє слово, що перемагає і смерть саму та дає вічне життя! Тоді матимете все, що може дати влада королівська!
Схвильована королева встала. Її невеличка постать, за час жалоби ще більше виснажена постами та журбою, губилась у широких згибах чорного оксамиту. Обвинута жалібними завоями голова здавалась аж надто великою на таке дрібне тіло[41]. Очі горіли екстатичним вогнем упертої, єдиної думки, що володіла нею нероздільно й цілковито.
— Багато вигадок і неправди оточує наймення «чистих-катарів». Зате не тисячі, а тисячі тисяч нас винищено нараз… Але «таємниці життя і смерти» не знищено… Це правда. Спробуємо, володарко, приготовити тебе, щоб ти її зрозуміла…
29
За ті часи, лікарі й астрономи носили іншу, як звичайні люди одежу: чорні плащі, завжди чорні, на чорній же одежі й берети, які звичайно вживали баскійці, т. зв. «боїни».
31
В Еспанії мало вживали і при розмові з королем або королевою титулу Ваша Величність. Звичайно вживали — при розмові з кожним іншим висловлювання «дон» (пан) або «донья» (пані) та хресного наймення: нпр. «донья Хуана», «дон Альфонсо».
Родинного наймення, як нпр. «Родріґес», «Фернандес» уживали тільки при розмові з дуеньєю — «донья Родрігес», або управителем, домосправцем: «дон Гонзалес». Дуенья — була старша жінка, яка скрізь мусіла допроваджувати дівчину або молоду замужню жінку. Вийти на вулицю чи до церкви самітньою, без супроводу дуеньї, вважалось «неслушним», іще до досить недавніх часів. Іще й авторка цієї повісти ходила замолоду завжди в супроводі дуеньї.
32
Історичне. Дон Педро Араґонський, справді, заступився й виявив поміч Провансові проти короля Франції. Бо Франція й Араґон хотіли кожне приєднати до себе Прованс.
33
В Романії, себто в Провансі, дуже була поширена від XI аж до ХІV сторіччя наука альбіґейц'в (від міста Альби) або катаризм. Папа Інокентій III наказав «хресний похід» проти них. І саме Симон де Монфор дуже жорстоко закінчив цей похід, зруйнував міста Безіє, Каркасон і інші. Ті бої, в яких брав участь французький король Людвик VIII, закінчились тільки аж за французької королеви Блянки Кастильської, матері Людвика Святого. За часи доньї Хуани — альбіґейців урядово вже ніби не було. Але деякі жили ще розпорошено по світі, як нпр. славнозвісний Христіян Розенкройц (справжнім родинним найменням: Христіян Гермельсгаузен), який під найменням «Розенкройц» розповсюджував у Німеччині в XIV столітті нову єресь, знану під назвою «розенкройцерів», бо їх знаком був хрест зложений із троянд.
Один із альбіґензьких утікачів — Ґульєльмо де Кастро — примандрував аж в Україну. І ще перед 1914 р. нащадки його мешкали біля Житомира. Авторка знала їх особисто.
35
Альбіґейці йшли так далеко в своєму аскетизмі, що «відраджували», якщо не «забороняли» світським людям вступати в подружжя. На їх гадку, щоб «знищити гріх», який накликав на людство Адам, треба «знищити рід людський» — «нащадків грішного Адама». Тому всіми засобами старались вони запобігти розмноженню людського роду. /Сучасні історики не поділяють цієї думки/ — Прим. упор.
36
Досконалі — назва, яку давали собі альбіґейці; таке ж «катари» — чисті (з грецької мови). /Так само, як і попереднє. «Катарами» і «альбігойцями» послідовників цього віровчення називали інші, самі ж вони звали себе християнами чи вірними/ — Прим. упор.
37
«Гора Спасіння» — Монсеґюр чи Монсальват, у глибинних печерах і глибоких коридорах якої скривалися останні альбіґейці. Виходи заложено й довкола всієї гори розложено багаття, якого дим задусив утікачів. За легендами — в Монсеґюрі альбіґейці сховали свої скарби. Інші ж легенди кажуть, що таємними, тільки альбіґейцям відомими підземними переходами вони перейшли за Піренеї в Еспанію. Ще інші леґенди розповідають, що в «Горі Спасіння» — Монсальваті або Монсеґюрі схований святий Ґраль.
39
В Україну. «Країною ґотів» названо її тому, що в Україні були колись на півдні східні ґоти.
40
Альбіґейці не мали нічого спільного зі св. І'ралем. Але легенда про св. Ґраля, що вийшла з Провансу, перемішалась опісля з легендами про «скарб альбіґейців» ніби то захований у Монсеґюрі. Але той «скарб альбіґейців» не мав нічого спільного зі св. Ґралем, бо були це тільки різні книги альбіґейців а також дослівно і «скарби» — золото й дорогоцінності, які поскладали в недосяжних для того, хто в них не визнається, печерах та підземних ходах, виритих у горі. Головно позвозили туди ті скарби дві графині де Фуа, обидві на наймення Есклярменда, графи Каркасонські, сеньйори з Тренковалю та інші, щоб було їм защо провадити боротьбу не тільки за катаризм чи альбіґейців, але й за самостійність Романії, яка, підбита Францією, ставала вже тільки провінцією її. Тому в легендах і переказах народніх часто змішують альбіґеїзм і стремління до незалежности Романії та ще й примішують до того легенду про св. Ґраля, що мав бути схований або в Монсальваті або в Монсеррато в Еспанії, зараз же за кордонами Франції, в Піренеях.
41
Така на портретах була донья Хуана: невеличка, досить щупла, з трохи більшою головою, як це звичайно водиться.