Надто багато було палкости в протесті німої красуні!..
— Чи аж така глибока її рана? — міркував домініканець, закінчивши свою вервичку, — улюблену свою молитву, коли почував себе схвильованим і бажав знову прийти до зрівноваженого спокою.
Ходив під аркадами «крузієр»-ґалереї манастиря Сан Хуан де льос Рейос. Дивився на широкий краєвид із блискучими меандрами Тахо — краєвид такий далекий, розсяглий, що на ньому не видно було живих істот.
Тільки міст Сан Мартіно серед цих вільних, самітніх просторів нагадував про людей, — там, у далині, з їхніми такими дрібними турботами й радощами…
І на цьому рожево-фіялковому тлі далин ніби розстилав патер Інніґо дрібні обривки завважень, окремі слова, вираз поглядів, що ловив їх «на лету», а тепер уважно переглядав.
Чому останніми часами дон Карльос усе дужче зближався до володарчиних наметів? Особливо ж… Так: особливо з тими двома новими?
Тягла його приязнь до галузі з роду, що ставав йому «своїм»? Може!
Тільки, було щось у цьому ще й інше… напевне! Бо ж, їдучи до Бурґосу, випросив він дозвіл у королеви взяти з собою обох тих поетів…
— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів[55].
— Але… але ми вже трохи чули ті їхні «окрасні співи!»
Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.
Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:
— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?
І пішов до своїх покоїв.
Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.
Затривожився прислухаючись.
Брат Домінґо, «охоронець дверей» патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.
Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс[56], Карльосів джура.
З-під його суконної, довгої «капи» виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана «juste au corps»[57].) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена «мізерікордія» — короткий, менший ніж.
Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені «лійкою» чоботи, теж чужим звичаєм[58] були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході[59].
Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.
— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради неї міг я вернутись, Прислав мене з листом до неї дон Карльос. Того листа я доньї Беаті віддав — до власних рук! — дігнавши її в дорозі. А, вертаючись, заскочив до Толеда, до вашої милости. Рятуйте, найдостойніший отче, бо ж обома ногами стоїть над безоднею Карліто!
У хвилинах глибшого схвилювання чи болю, старий слуга називав свого молодого пана довірливо-інтимно: «Карліто».
— Як би ж загрожувала небезпека видимої смерти — на те вистачило б і самого Хероніма. Оборонив би! Але збирається на гірше: «смаженим чути!»[60] Здалеку димом спершу заносило від тих романських труверів! А Карліто — з ними! Вже давно вони в нас і днювали й ночували! Свої мудрощі пекельні викладали. Запевнюють, що цілу науку Святої Церкви — цілу, без вийнятків! — інакше розуміти слід! Мовляв, усе — на шкоду людству! — поплутали священики наші. Вони ж — по правді все висвітлюють, ніби… «Синами Беліссени»[61] називають себе ці правдиві сини Вельзевулові!
Патер Інніґо відкинувся на спинку фотелю:
— Так, у чім же річ, Херонімо?
— Як — у чім? Таки ж самі осудіть, всечесний отче! Чи ж не сини дияволові, коли навчають мого Карліто й святого хреста стидатись?… «Знаком образи Божої» хрест називають! І той молодий, — Боже йому вибач! — що ще й ніби теж де Кастро зветься, теж при мені такі слова вимовляв: «Знаком хреста, — каже, — я ніколи спасенний не буду!»[62] Чуєте?
Воскове обличчя патера Інніґо не зміняло виразу. Тільки ледве тремтіли ніздрі і в очах загорявся той — ніби роздмуханий із середини — вогонь.
— Кажеш, і «лицарської присяги дамі» не визнають?.. Як? Поганська вигадка?
Обурення хуртовиною розгойдало Херонімове серце. Тремтіли кінчики білих вусів на обвітреному, смуглявому обличчі. А маленький ромбик гострої, сивої борідки тріпотався мов білий вогник:
— Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю, святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: «Святі не мечем, а вірою перемагали!» Так і при свяченні меча говориться! Але ж, отче всечесний! Що ж буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..
За годину по тій розмові кілька їздців прудко вирушило з Толедо. В одного з них, у подорожній торбині був лист до Карльоса Лясерди від маркізи де Алькораз.
У тому листі маркіза перепрошувала, що мусить зрушити його пляни. Мовляв, у метушні несподіваного Беатиного від’їзду та через зміни, зв’язані з ним, маркіза якось прикро забула, що нові трубадури з Романії мають саме за три дні з’явитись перед королевою, з власного, володарчиного наказу.
Як будуть вільні — маркіза пошле їх зараз знову до Бурґосу, дон Карльосові, на найшвидших конях…
Другого ж дня, ввечері, патер Антоніо надовго затримався в свого приятеля патера Інніґо. Щоб не виходити, очевидячки, зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватися з домініканцем, францисканець гарячився:
— Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підогріти віру?.. Ні, мені найдивніше те. що я — тихий та скромний францисканець, — мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри?
Патер Інніґо спокійно хитав головою:
— Цього мені нагадувати не мусиш. Я й у сні не забуваю, що я — домініканець. Тому й не пішлю на спалення, як тобі цього так хочеться! — цих двох альбіґейців.
Фрай Антоніо аж підскочив:
— Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут — двоє їх живцем ідуть у руки і ти…
— А я відпущу їх із миром. Так. Робитиму, щоб, — як ти кажеш правильно: забуто вже й слово це нещасливе. То ж не спокушуся й те слово «нагадувати» й не дозволю собі «підгрівати» жовч громадянства та не роздмухуватиму милих тобі «вогників», щоб не робити в очах темної юрби ще нових «мучеників» за фальшиву віру… Досить уже й Гуса богемського! Досить Савонаролі!..
— Ні! Не досить! Нива Божа мусить бути чиста, без кукілю!
— Кинь, брате! Ти ж добра людина!
— А хіба святий апостол Петро не був добра людина? А витяг меча на оборону Христа! — бунтував францисканець.
— Може й ми, — чи занадто непоміркованою гарячістю своєю, чи надмірною холодністю — завинили тому, що пів світу вже горить від цих вогнів… — заспокоював фрай Антонія домініканець.
— Чи ж гадаєш, легко буде нести наслідки цієї пожежі?.. Ох, довго ще чутиме Церква цей «чад паленини!» А отруя з Альбі[63] вже постарілась, утратила силу, видихалась там, на місці… Тож нехай вертаються до своєї Романії, щоб скінчити безславно своє життя в кам’яних своїх печерах… у забутті, нікому не цікаві…
— А тут? У нас? — ще не заспокоювався фрай Антоніо.
— Брате! — ласкавим голосом, трохи втомлено затримав його домініканець. — Покинь! Справа надто важна! Не збивай мене своєю гарячістю! От, ліпше скажи: як твої вирахування? Цим даси мені трохи спокою, якого я так потребую…
— Ні, ти, отче, справді — вибач! — неначе якийсь дивак!.. Спокій!.. Та ж хіба можна про такі речі як календар, — справний! виправлений календар! — говорити спокійно?! Та це ж — просто трагедія, що приведе не знать до яких наслідків! Ти ж сам поглянь: «антихристовий рік», тобто рік 1666, — якщо буде до того часу належно справлений календар, матиме Великдень у найпізніший день: 25 квітня! Чуєш? 25-го квітня! Ти ж уяви собі: спочатку в мене вийшло аж двічі 26-го. Поза ме-жа-ми! Я боявся, що мені трісне серце!
55
Слово «трубадур» — зіталіянізоване. Провансаль, ці казали «тровер», від слова «trouver» — знайти, назначаючи цим, що вони були «винахідниками» своїх пісень, «знаходили» — себто: творили їх. У деяких місцевостях Провансу називали їх не «тровер», але «тробер», бо, як і в еспанській мові, звук «в» й «б» змішувався, висловлювався майже однаково.
56
Нехай читача не дивує, що авторка дає Херонімові славне прізвище Сіда. В Еспанії трапляється часто, що люди, дуже скромно поставлені, носять дуже «славні» прізвища. Авторка знала одного Педро «Гузмана» — це дуже славне прізвище славнозвісного героя — але він був тільки пастухом. Мабуть, цей звичай вийшов звідти, що, коли селяни покидали свої села, відходячи на працю до іншого кутка Еспанії, вони «на пам’ятку» зберігали прізвища або свого села, або того, кому село належало, бо лятіфундії були величезні. Нпр., доходило до дев’ядесяти шости тисяч гектарів, які належали тільки одній родині.
59
У сідлі — ремінці відпинались і чоботи натягалися до належної вишини, аби не робити загибів. (Також французький спосіб).
61
Беліссена — кельто-іберійська богиня місяця. Деякі альбігейські роди вірили, що «походять від неї».
62
Альбіґейські переконання. Бо вважали вони, що «смертю на хресті» ображена божеська велич і всемогутність.
63
Альбі — місто на півдні Франції, від якого «катари-чисті» дістали своє наймення «альбіґейців».