Та незабаром виявилося, що інстинкт простої людини, яка добре знає, що доля наготувала для неї куди більше ляпанців, ніж буханців, не підвів його. Він рухався невтомно й швидко, але часто блукав, а тому звістки про події в Стамбулі випередили його, і він, поки дістався до південного узбережжя, вже знав усе про державний переворот, убивство султана й перемогу ворогів його друга Петра та про наступну жахливу різанину. Отож він мав цілковите право похвалити себе за кмітливість.
Куди він утікав і що мав на думці? Тільки найпростіше й водночас найскладніше: назавжди сказати «прощай» турецькому світові, де він проти своєї волі піднісся на верхи, а потім скотився вниз так швидко, що ледве не позбувся голови. Він хотів найнятись на котрийсь із кораблів, що пливуть на захід, лиш не на турецький, де його могли впізнати й схопити, а на порядне християнське торговельне судно, одне з тих, що везуть до Венеції рідкісні індійські прянощі — перець, корицю, гвоздику та мускат, — доправлювані арабськими пустельними караванами через Басру, Багдад і Дамаск до Каїра. Ці пристойні, мудро заклопотані власним зиском кораблі уникають малоазіатських гаваней, бо не мають чого там шукати; хіба котресь із них зупиниться біля Родосу, щоб доповнити свій вантаж кавою, родзинками та опієм. Тому Франта прямував на південний схід, дугою обминаючи узбережжя Егейського моря, і продирався вперед, аж поки добувся до рибальського містечка Мармарас, що лежало у верхів’ї вузенької безпечної затоки. Там він продав свого коня з розкішною збруєю, взявши чималі гроші, й найняв рибалку з човном, щоб переправив його туди, куди саме прямувала й «Дульсінея» зі своїм високим пасажиром, — на острів Родос, уславлений дотепною байкою мудрого Езопа про чоловіка, який хвалився вмінням високо стрибати.
Безлюддя й тиша в портовому місті мали причиною не ревне виконання державотворчих наказів першого султанського радника паші Абдулли, як наївно вважали наші спостерігачі на палубі «Дульсінеї», а навпаки, страх, що посів усіх родосців від сивого діда до малої дитини, — страх, щоб їх не запідозрили в співчутті до політики скинутого реформатора. Крім того, в офіційно оголошену тринадцятиразову смерть Абдулли ніхто не вірив — як побачимо, не вірив у неї й новий узурпатор влади, принц Мустафа, — і багато хто чекав, що Абдулла ще повернеться й жорстоко скарає тих, хто його зрадив… Тому ті, хто мав причини шкодувати за Абдуллою — люди вбогі, — поховалися по своїх кублах і, дожидаючи, що буде далі, сиділи тихо, як миші, й удавали, ніби їх нема й ніколи не було. Але й та жменька, якій давала добрий зиск торгівля тютюном та опієм і яка за часів Абдулли боялася, що доведеться віддати свої грошики до військової скарбниці, не важилась тепер виказувати свою радість через падіння Абдулли, бо й ці не вірили, що стамбульський переворот остаточний і що політиці Абдулли настав кінець назавжди; тому й вони сиділи вдома та вичікували, що буде далі.
Отож учорашній Ібрагім-ага знічев’я ходив по пристані та по безлюдних вуличках Родосу і, марно виглядаючи солідного, путящого християнського судна, що вивезло б його з мусульманського світу, помалу пропивав у шинках грецько-єврейського кварталу гроші, виторгувані за коня та розкішну збрую. В одному з тих шинків його й застали наші вербівники з «Дульсінеї», вже неабияк збентежені, бо вони не розуміли, чому нечасті перехожі обминають їх, ніби зачумлених чи прокажених. Усі шинки, куди вони досі зазирали, були наче виметені; тому, нарешті побачивши в одному з них кремезного зухуватого чолов’ягу, що насуплено сидів над глеком вина, зразу підсіли до його столу.
— Ти моряк? — спитав його стерничий тим есперанто, що ним послуговуються люди, звиклі мандрувати по світу, мовою дуже поширеною, але неприступною для лінгвістичного дослідження, бо її основа — переважно міміка та жести.
Франта допитливо подивився на стерничого; щире обличчя віденця сподобалось йому, і він буркнув:
— А як моряк, то що далі? А як не моряк, то що тоді?