Коли її привезли, він злякався на мить, що не зможе досягти тієї професійної постави. Він вагався, перш ніж робити перший надріз, неначе скальпель цілився йому в самісіньке серце. І тільки спромігшись на перший вправний наріз, він цілковито став хірургом.
Донеллі стояв поруч, обережно, ніжно збираючи кров; дивуючись з надприродної точности, з якою вени затискували щипцями, тільки-но з’являвся натяк на те, де вони розташовані; споглядав із заздрісним захватом хуткість і певність цих тонких, сильних, досвідчених пальців.
Двічі Меррік заглянув тривожно в очі анестезиста – наповнювати етером потовчені легені було нелегко – але, очевидно, задоволений тим, що прочитав там, зі ще більшою зосередженістю взявся до справи.
Панувало величезне напруження, і невеличка група в операційній кімнаті була на диво мовчазна. Вони всі разом розуміли, що грають роль у зворушливій драмі – можливо, навіть трагедії. Кожен її подих міг стати останнім. Тепер головне – вправність хірурга. Життя і смерть залежить від того, як вчасно й правильно усуватиме він згустки крови. Надто глибокий розріз означав смерть; надто плиткий – сліпоту до останку днів!
Коли операція майже завершилася, Донеллі запитав, зиркнувши благально і простягнувши руку по голку, чи міг би він не накладати швів на скальпі. Але Меррік похитав головою.
Невеличка процесія вийшла через двері. Боббі хитко поплівся до сусідньої роздягальні; сів на білий емальований стільчик, опустивши плечі, і пильно розглядав свої руки… Її кров!.. Донеллі з медсестрою допомогли йому скинути гумові рукавички й халат. Імпульсивний італієць сам наполіг на тому, щоб витерти обличчя гостя холодним рушником, прагнучи виявити свою симпатію. То була найзворушливіша подія з усіх, які йому довелося пережити, працюючи за фахом, де драматичні ситуації трапляються повсякчас.
Трохи згодом вони спробували переконати Мерріка щось з’їсти, однак його вечеря складалася з міцного бренді, яке він пожадливо ковтав, наче п’яниця. Було марно сперечатися з ним. Він вже твердо вирішив піти до ліжка своєї пацієнтки і чекати на результат.
– Але ж ви нічого не вдієте, – ствердив Ардмор. – Минуть години, перш ніж ви зможете дізнатися про щось більше, ніж знаєте тепер, хіба що, звісно…
– Саме так! – пробурмотів Меррік. – Якраз "хіба що" і турбує мене… Це – і загроза швидкої пневмонії.
Донеллі та Ардмор пішли вечеряти. Коли вони розійшлися біля воріт шпиталю, італієць сказав: "Він покладає надто великі надії. Наш юний друг буде вельми засмучений. Але сьогодні він створив справжній шедевр!"
Її кімната була напівзатемнена, але очі Мерріка, скоро звикши до сутіні, пестили вроду її обличчя. Він не перев’язував очей. Вони були заплющені; і довгі чорні вії – незвичайно довгі – отіняли темнуваті запалені щоки. Її дихання було рівномірне, тихе – майже надто тихе подеколи, і він уставав з крісла біля вікна і схвильовано простував до ліжка, відчуваючи, як дзвенять нерви, натягнуті наче струни.
Переважно він сидів, поклавши лікті на коліна, підперши підборіддя руками, роздивляючись її лице, час від часу пробуджуючись, коли довгий, тремтячий видих примушував бігти до неї з приготованим стетоскопом.
Приблизно опівночі він почав ходити туди-сюди коридором, і, повернувшись до покою, прошепотів на вухо Джулі Крейґ:
– Її одежа в отій шафці?
– Так, докторе… Я можу допомогти вам?
Він похитав головою, пішов в гардероб і після недовгих пошуків витягнув забруднену і порвану синю сукню, обмацав комір і, знайшовши те, що шукав, поклав вбрання назад у шафу, зачинивши двері.
Джулі Крейґ з цікавістю стежила за ним, поки він сидів, граючись з коштовною прикрасою, яку витяг з одежі пацієнтки. З нею пов’язана якась чудесна таємниця. Вона хотіла би знати.
Коли минуло трохи часу, він устав і, схилившись над нею, прошепотів:
– Ви можете вийти і трохи прогулятися. Я покличу вас, коли буде знадобиться.
Почало розвиднятися. Невеличкий годинник енергійно цокав на столику. Пташки сонно щебетали за вікном. Дзвони скликали на ранішню молитву.
З ліжка почулося втомлене зітхання. Джулі Крейґ дбайливо схилилася на ним.
І тоді, цим милим голосом, що мав чудернацький тембр приглушеної віолончелі, серед істеричних тихих схлипувань, пацієнтка Боббі Мерріка пробурмотіла:
– О благословенний Боже, – Я бачу!
XXI
Джулі Крейґ була романтичним створінням, і драма, де вона отримала роль, досить таки припала їй до смаку. То не була розлога роль з безліччю реплік, але вона майже повсякчас вимагала її присутности у вирі подій.