Джойс, з’явившись з-поміж кущів разом зі своєю мачухою, урвала марення Мастерсона. Обоє різнилися просто разюче. Місіс Гадсон належала до романського типу – кожною своєю рисою й вигином, блискучою чорнотою завитого волосся, дугами брів, цілковитою відсутністю бентежности в поставі й манерах. Джойс була ідеальна саксонка. Трішки зависока. Ідучи попереду, вона видавалася старшою.
Він почимчикував їм назустріч. Гелен махнула рукою, побачивши його. Вона погодилася на ролю старшої роками від нього, на превелику його втіху. Часто вони робили з цього невелику забаву – він грав зіпсутого дев’ятирічного малюка, виявляючи неабияку майстерність; вона – доведену до відчаю, але лагідну матір, що прагла прибрати до рук своє щеня без надто бурхливих сцен. Одного вечора, цілком спонтанно, вони зіграли цю виставу в Бірнів. Лаура Бірн, як розповіла вона сама, "мало не зімліла". Сенатор Бірн сказав, що цей скетч вартий цілого маєтку у водевілі "першої класи". І вони самі думали, що це не так вже й погано.
Звичайне траурне вбрання тільки підкреслювало її молодість. Воно привертало увагу до її дівочої життєвости, поглиблювало ямки на щоках, вибілювало горло; так як строга рамка на яскравій гравюрі відтінює кольори; розкриває її вартість.
Вона простягла мініатюрну руку й усміхнулася. Останні хвилювання не минулися без прослідку. Вона була бліда і трохи замислена, а з вигляду наче одужувала після важкої недуги.
Усмішка зблиснула на мить і щезла; але, по суті, то була та сама усмішка, на яку він чекав, вигадував, намагався відтворити в пам’яті, аналізував намарне. Якось Мастерсон спробував переконати одну зі своїх жінок в оповіданні усміхатися так само; але та навчитися не змогла. Він написав про "Глорію":
"То була не просто усмішка. То була невелика соната з трьох частин. Спершу вона зацвіла в її очах, які поступово ширшали й голубішали. Майже непомітно, брови аристократки піднеслися, так трішечки, неначе прохали дозволу. То було адажіо.
Аж ось, раптово, соната заграла на її устах, неначе органіст шукає однією рукою нижню клавіатуру для мелодії. Рони розділилися, показуючи на дивовижно малі, прямі білі зуби. То було скерцо.
Однак умить, наче злякавшись власної сміливости, вуста зімкнулися, соромливо. Але усмішка зоставалася в очах – у зовнішніх кутиках очей – ще довго після того, як пропала з уст; то було лярго. Лярго дольчементе.
А споглядальник? Що сталося з ним? Ах, його серце пульсувало і гупало шаленим строто!"
Мастерсон знав, що цей опис безглуздий. Він додав, досить безпорадно:
"Неймовірно тривожна усмішка; усмішка, до якої слід вдаватися з осторогою, бажано серед людей літніх, твердої вдачі – бажано родичів, якщо взагалі родичі неподалік доречні".
Гелен Гадсон усміхнулася. Нині прозвучала сонатина. Вона складалася з трьох частин: адажіо, анданте, ленто; але хвилювала вона не менше, попри стриманий настрій.
– Видається, ми вже довго тебе не бачили, Томе, – мовила вона, своїм сиплим контральто, жестом запросивши його сісти біля себе в гойдалку.
Джойс зосталася стояти.
– Томмі, – промовила вона, – я пообіцяла Неду Бравнлов, що поїду з ним на прогулянку. Зараз він під дверима, чекає на мене. … Ти не проти, якщо я піду?
– Іди з миром! – Мастерсон підніс по-папськи два пальці. – Я в чудових руках.
Тонкі пальці Джойс пестливо пробіглися по плечах мачухи.
– Я ненадовго, люба, – сказала вона.
– А ти взагалі кудись виходила? – запитав Мастерсон з товариською турботою.
Гелен похитала головою.
– Надто багато справ! Гості можуть прийти будь-коли; від зустрічі з ними аж ніяк не випадає відмовлятися; це пацієнти доктора Гадсона та инші люди, з якими він колись потоваришував. Думаю, ти пригадуєш неймовірну кількість поминальних букетів…
– Ніколи стільки не бачив!
– Так, Томе, ці квіти прислали звідусіль; від імени людей, чий зв’язок з нами встановити дуже важко. Два їх добрих десятки ніхто в Брайтвуді впізнати не міг. І ті відвідувачі, яких я приймаю щодня, переважно, незнайомі нам. Вони приходять спитати, чи можуть чимось допомогти Джойс та мені. Учора якийсь дивак італієць об’явився тут і спробував подарувати мені тисячу доларів. Це лишень приклад. Їхні історії досить різні, судячи з того, що нам відомо – бо вони на диво небалакучі – але одне спільне для всіх… колись, десь доктор Гадсон допоміг їм впоратися зі скрутою – зазвичай позичивши гроші; хоча не завжди то були гроші; инколи просто порада або сила його впливу.