– Світла, Grandpère?
Він підніс вогник до кінчика сигари старого.
– Захопливе чтиво?
Ніколас деякий час енергійно попихкав, як пробитий ковальський міх, і відповів:
– Інспектор саме допитує кухарку, Боббі, і вона знає, що постріл пролунав точнісінько десять на дванадцяту, позаяк у той час вона завжди випускає кота.
– Ви мусите вже досить добре знати звички тієї кухарки, Grandpère. Вона ж одна і та сама, чи не так, у всіх цих оповіданнях?
– Певно що ні, сер, – заперечив Ніколас. – Остання кухарка була чоловіком!
– Боббі кортіло опинитися на самоті, і він намагався зацікавити діда художнім твором, щоб дістати нагоду утекти. Емоційне напруження минулої години, безперечно, втомило його Упевненість, яку він показав старому, була вислідом багатьох днів серйозних роздумів; і ночей також, коли він ходив кімнатою годинами, розглядаючи своє попереднє рішення у світлі будь-яких можливих контраргументів. Але тепер, коли він вибрав майбутній шлях, було б цілком чесно повідомити про це діда. І він це зробив. Він доклав свідомих зусиль, щоб уникнути драматичних моментів. Він ненавидів сцени; його виховували на них. Але старий Ніколас спізнав на своєму віку досить відчаю й тривоги, щоб його не довело до екзальтованого стану спокійне виголошення програми, покликаної виконати завдання водночас глибоко жертовне і, з погляду тривалости, безстрокове.
Після того як Боббі виговорився, кілька хвилин старий сидів, ошелешений і сповнений недовіри. Він поклав виделку. Його щелепа опустилася і підборіддя ходило вниз і вгору, неначе від тремтючого паралічу. Коли він придивлявся до хлопця через стіл, глибокі зморшки біля його рота злилися зі зморшками довкола очей, утворивши цілу низку півкіл. Він встромив вузлуваті старі пальці в білосніжну скатертину, зіпнувся на лікті і спитав скрипливим дискантом:
– Як це сталося, Роберте? Я не вірю тому, що ти щойно сказав. Повтори ще раз!
– Боббі повторював ще раз і ще раз, повільно, спокійно, переконливо. Пошрамоване обличчя старого Ніколаса сіпнулося, і він потер кутики запалих очей укритою плямами рукою.
– Ти мужній хлопець! – сказав він надірваним голосом.
А тоді, соромлячись власної слабкости, він завзято відкашлявся, розпрямив спину і повагом проголосив: "Вітаю вас, сер! Я не пригадую, коли член моєї родини ухвалював рішення більшої ваги! Нехай Бог… благословить вас!" Посвяту було виголошено з тремтінням в голосі… Цього було майже забагато, для них обох.
Майже годину опісля Боббі змальовував свої майбутні плани з такою масштабною широтою і ясністю подробиць, які можливі тільки після тривалих роздумувань про них, і старий слухав кожне слово, нетерпляче киваючи левиною головою, час від часу гупаючи кулаком по столі, щоби підкреслити своє схвалення. "Так, сер, – гукав він імпульсивно, – ви здатні на це! Ви досягнете свого! У вас воно є! Я певен!" Цей настрій нагадував про старі добрі часи, коли йому доводилося добряче погупати по столу, переконуючи директорів, що тільки радикальна й негайна зміна політики дозволить пристосуватися до нових умов, хай яким коштом.
І тепер, коли перша хвиля ентузіазму ослабла й відступила, Боббі хотів на певний час відійти від цієї теми. Він жив цією проблемою – поринав у мрії, маявся, запекло полемізував, умовляв і проклинав себе цілий місяць; і, тепер, майже дійшовши до кульмінації, був готовий відкласти цю справу на потім.
Відчувши збентеження внука, коли той стояв, граючись з прес-пап’є, Ніколас навмисне взявся шукати місце, де закінчив читати, вправно протер окуляри і всміхнувся, явно натякаючи на прощання.
– Мабуть, що мені варто піти погуляти, якщо ви хочете читати, Grandpère, – сказав Боббі.
Ніколас кивнув кілька разів; пихнув голосно, вдоволено; заглибився у своє оповідання.
Але як тільки Боббі повернув спину, він відклав книжку і дивився услід його даленіючій постаті, очима, що сяяли новою цікавістю, ще незвичною для нього. Боббі озирнувся, спинившись перед дверима, і засміявся. Ніколас схопив книжку, важко насупився над неврозумливим уривком, що саме трапився йому, і міцно затягнувся довгою сигарою.
Помінявши мешти на теніски, а смокінг – на легкий светр, Боббі відчинив двері машини і ступив на доріжку. На безхмарному небі сяяв півмісяць і кілька світляків. Він безцільно побрів шляхом, звернув на траву, поблукав уздовж вузької стежини біля трояндової альтанки, опинився між двох велетенських стовпів-близнюків, на яких стояли ворота, і попрямував до шосе. То не була якась жвава траса, а вузька, всипана жорствою автострада, що обслуговувала, здебільшого, просторі сільські садиби на західному березі озера.