Вечір був дуже тихий. Поклавши руки в кишені, похиливши голову в понурій замисленості, він байдуже ступав уперед, вибираючи довільний шлях, звикши очима до сутінків.
Він радів, що розказав дідові. Завтра він поїде до Брайтвуда і розповість Ненсі Ешфорд. Коли ці люди дізнаються про його таємницю, він матиме два сильні якорі з вітряного боку. Він надіявся, що Ненсі Ешфорд задоволено скаже: "Дуже добре! Саме того я й чекала!" – і на тому розмова скінчиться. Він не почувався аж надто добре в моменти, переповнені сентиментальности. Звісно, в розмові з Grandpère то була річ природна. Він старий чоловік і трохи м’який. Але він сподівався, що Ненсі буде розсудлива.
Боббі пройшов милю. За сотню ярдів попереду нього, на крутому згині дороги пара сліпучих фар перехилилася під незвичним кутом, який свідчив, що автомобіль сильно опустився на правий бік… У канаві, припустив він. Зненацька заревів мотор, неначе надривалися безсилі колеса. "Початківець за рулем", – міркував Боббі. Гарчання перевантаженого двигуна ще раз підтвердило безсилля водія. "От дурень", – пробурмотів він і прискорив ходу.
Очевидно, водій помітив його і, не здогадуючись про наміри незнайомця, робив останню спробу вивільнитися, поки той дійде до авто; коли він наблизився на кілька футів, двигун мало не залементував від відчаю, і велике купе затрусилося. За рулем сиділа молода жінка.
– Боже мій, панянко, – закричав Боббі, коли гам затих, – не робіть більше так!
Панянка зважила на це попередження, широко розплющивши очі, і тепер, уже зблизька, в них з цікавістю зазирнув Боббі. Вона всміхнулася, і його попередня думка про неї цілковито змінилася. Мабуть, вона не звикла їздити по м’якій жорстві; їй невідомо, наскільки вона підступна; могла бути найчудовішим водієм будь-де инде.
– Машина сіла дуже низько? – спитала вона тривожно.
Якась знадлива хрипкість у голосі жінки надавала йому незвичайного, довірливого тембру.
Боббі підійшов до кузова і подивився.
– Дуже! – оголосив він. – По маточину. Ваш диференціял загруз у землю.
Її лице збентежилося.
– Не знаю, що це таке, – визнала вона, – але так, напевне, не має бути.
– Авжеж, – мовив по-батьківськи Боббі, – набагато краще, коли він високо над дорогою.
Вона зітхнула і витерла мереживом гарячу шию.
– Думаю, що це моя вина, – гірко мовила, – я їхала досить швидко; а на тому крутому повороті просто на мене вилетів автомобіль, і його ліхтарі горіли, як прожектори. Я загальмувала, зісковзнула…
– І опинилася тут! – закінчив замість неї Боббі. – Щастя, що не перекинулася. І обійшлося без травм.
Вона оглянула його затінене лице, трохи збентежена ноткою тривоги в його голосі… Без неї було б спокійніше. Побачене не дуже бентежило її.
– Добре, що хоч кісток поламаних немає. Треба лише витягти цю машину назад на дорогу. Маєш якісь пропозиції? Я страшенно безпорадна в таких речах. Я не хочу сказати, – поспіхом додала вона, – що маю звичку з’їжджати в рів.
– Певен, що ні, – сказав підбадьорливо Боббі. – Ця жорства дуже слизька.
– Як ти гадаєш, що мені робити? – спитала вона тоном, що всю подальшу відповідальність віддавав у його руки.
Здавалося, що вона ледь прихилилася до нього. Упродовж минулих півгодини він вважав себе найбільшим одинаком і самітником на землі. Важливе рішення, яке він ухвалив, досить сильно віддалило його від звичного кола інтересів, але не придбало ще якихось нових. Ніхто ще, напевне, не прагнув товариства так відчайдушно, як він.
Він поклав коліно на край відчиненого вікна і заговорив з вигадливою повчальністю.
– У випадках на взір цих, коли мотор цілковито безсилий, зазвичай шукають допомоги. Кличуть сусідів. Вони ж, підозрюючи весь час, що їхні послуги от-от знадобляться, рано полягали спати, і їх доведеться зганяти з ліжка голосними криками й обіцянками царської винагороди. Помившись, поголившись, вдягнувшись і поснідавши, вони прийдуть, буркочи, з деркотливим трактором…
– І як тільки наготуються потягти, трос обірветься, і тоді на тракторі поїдуть до міста по другий.
– Приблизно так, – згодився Боббі.
– Твоя порада цілком зрозуміла, – сказала вона, приграючи йому. – Насамперед, потрібні сусіди. – Вона загнула одного пальця. – Але хто?
– Хто з сусідів? – обізвався Боббі, хихочучи, – чи хто до них піде?… Звісно, я охоче піду. Але, – додав він командирським голосом, – ти підеш зі мною! Я не залишу тут тебе саму в заглухлому авто!