Слова ці було вимолені спонтанно. Без сумніву, цим ненавмисне владним тоном він хотів всього-на-всього сказати, як небезпечно їй зоставатися самій на безлюдній дорозі. Але пристрасна інтонація цих слів, гадане повновладдя, яке він вклав у те своє "я не залишу тут тебе саму", навіяло їй дивне відчуття. Ніхто раніше не вдавався в розмові з нею до такого тону. Вона почувалася… наче… приворожена… зовсім трішки… тільки на маленьку дрібку; неначе перший, майже невидимий струмінь дрібного піску потік через тонесеньке горло піщаного годинника; бити на сполох було ще рано. Вона легко могла перевернути годинника, якби захотіла. У цю мить збігання піску видавалося приємним; тільки завдяки своїй новизні. Але воно не триватиме довго. Вона подбає про це. За півгодини вона і цей чудовий хлопець з характерним профілем, який немовби зійшов з якоїсь грецької монети, підуть своєю дорогою. Якщо йому до вподоби віддавати накази, то вона готова розважити його, виструнчуючись і цокаючи каблуками.
Боббі відчинив двері й подав руку. Вона взяла її без вагань і ступила на дорогу.
– А ми не забули заблокувати передачу? – запитала вона.
– Ні, – прорік Боббі, – машина нікуди не втече, поки нас не буде.
Вони обоє засміялися.
Зійшовши з траси, вони ступили на густо обсаджену кущами стежку і перетнули галявину, зарослу високою ялиною.
– Сподіваюся, ти знаєш, куди ідеш, сказала вона, коли Боббі попрямував уперед.
– Не можу цього сказати, – признався він. – Тут я ніколи не був; але думаю, що це мусить бути пряма дорога до маєтку Фостера. Без сумніву, ми зараз знайдемо один з фермерських будинків.
Дівчина продиралася крізь хащі поряд з ним, і там, де йому вистачало кроку, вона робила два – ще й на високих каблуках, не призначених для прогулянок сільськими стежками. Вівця вибігла з кущів ліворуч і нестямно помчала через дорогу, на кілька футів попереду від них. Інстинктивно дівчина схопила Боббі за рукав.
– От несподіванка!
– Ось! Бери мою руку!
Вона простягла йому свою невеличку руку, і він повів її, наче дитину. Хай як абсурдно було це визнати, але він ставився до неї, як до своєї власности; розуміючи, наскільки це необачно, вона відреагувала спонтанно. Їй здалося, що міцні пальці цього владного юнака поглинають лише найменшу мислену часточку її буття.
У думках Боббі стиснув руку сильніше; фізично він вів її, як молодшу сестру.
– З нами можуть статися всілякі пригоди, – зауважила вона. – Скажімо, ми можемо натрапити – на кубло контрафакторів!
– Контрафакторів більше немає, – засміявся Боббі. – Тепер усі промишляють контрабандою алкоголем… Більший прибуток і менше ризику.
– О, як жахливо! – заговорила пристрасно вона. – Яка ж це низька, огидна справа! Донедавна мені було байдуже до неї. Але тепер… вона загубила мого найкращого друга!
Боббі розсердився, відчувши несподіваний спалах ревности. Але чи має він право ревнувати?
– Я також маю всі підстави ненавидіти це діло, – відказав він похмуро, і сердито додав: – але, гадаю, з ним скінчено назавжди!
– О, я дуже сподіваюся! – гукнула вона, швидко вдихнувши повітря, – було би так жаль…
Її речення лишилося недомовленим, і вони обоє змовкли.
– Це вперше мені хтось каже… що було би жаль.
Отже, настав час перевернути годинника. Вона зробить це негайно… вже… але без поспіху… Хіба ж можна поступово й непомітно перевернути піскового годинника, запитувала вона себе. Мабуть, їй ще спаде на думку доречний спосіб… Тим часом… мовчанка тривала; а мовчанка, за таких обставин, її непокоїла.
– Ти знав це – навіть коли всі мовчали, чи не так?
– Я не певен. Кого це взагалі цікавить?
– Дурний же ти!.. Нікого не турбує, що ти занапастиш себе?
– Це звучало мелодраматично, чи не так?… Наче я грав сироту Енні.
– Ти ж сам цього хотів… правда? – Обережно!.. обережно!.. годинника годі перевернути, кажучи такі слова!
– Страшенно!.. Але тепер усе минулося!
– Це добре… Візьмімося міцніше?
– Вони обоє не знали, чому на мить їхні руки стислися сильніш. Здавивши пальцями її руку, він не думав про згоду; радше, про вдячність за її підбадьорення. І той швидкий її відгук був лише дружнім виявом віри в иншу людину, яка низько опустилася, але тепер рушила дорогою вгору. Але кожен з них усвідомлював – та інтуїтивно знав, що це усвідомлює инший – їхній пакт; по-чудернацьки несказанне відчуття належности… Вона забрала руку, на мить пізніше, і за мить відчула, що цього робити було не слід… Цей рух скидався на втечу після присяги. І навіть більше, він не виглядав таким невимушеним, як потрібно. Її пальці повільно висковзнули з його руки, яка хотіла якнайдовше затримати їх… Отже, вона перевернула годинника, чи не так?