Боббі підніс руку.
– Ви досить схвильовані, чи не так?
– Тобі видається смішним, що він використав цей дурний шифр, – заговорила вона знову, приглушивши голос. – Але, припустімо, що він скористався б латиною, обійшовшись навіть без словника; чи завдало би це тобі менше клопоту?… Або грецькою! Він міг би писати грецькою! Що ти знаєш по-грецьки – окрім літер на значку студентського братства?… Він хотів, щоб хтось – шукав цю таємницю – навіть не сумнівайся – і це збігається з його одержимістю! Це її частина!
– Ви перемогли, Ненсі, – визнав тихо Боббі, – ми з вами маємо те саме уявлення про доктора Гадсона. Ми просто инакше його називаємо – та й по всьому… Я сказав, що він ненормальний психічно, а ви говорите, що він геній, а всі генії – ненормальні. Дуже добре. Тепер ми можемо прочитати цю книжечку разом і зрозуміти одне одного – навіть якщо й не зрозуміємо книжки.
– Я коротко перекажу вам те, що прочитав поки що. Ненсі, справа не в тому, що мені шкода часу, який я витратив на розплутування того важкого шифру. Просто в цьому тексті немає насправді нічого, що спонукає до такої таємничости. Ви переконаєтеся!
– Я не буду певна цього, поки ми не прочитаємо книжку – до самого кінця.
Боббі перегорнув свої записи.
– Історія починається приблизно за рік після смерти Джойс, його першої дружини. Її довга недуга виснажила його; увібрала всю психічну енергію, яка мала піти на його фахову підготовку. Опинившись над прірвою невдачі і в глибокій депресії, він схилявся до того, щоб покинути хірургію і піти в бізнес. … Одного дня йому спало на думку, що на могилі Джойс треба поставити пам’ятник…
– Ах… Я так і знала! – викликнула Ненсі з несподіваним хвилюванням.
Боббі допитливо позирнув на неї.
– Цей нагробок був віхою! – пояснила вона емоційно. – Як же часто, пригадуючи дату якоїсь події, він говорив: "Невдовзі потому, як я збудував невеликий пам’ятник для Джойс"… Говори далі!
– Далі він вирішив купити надгробну плиту і вибрав недорогий монумент. На бланку записав ім’я дружини і дату народження та смерти. Продавець спитав, чи він хотів би коротку епітафію. Видається, що в ті часи був такий звичай. Не спроможний у відповідальну мить придумати доречну фразу і бажаючи негайно завершити справу, він послухався поради відвідати виробничий відділ і розгледітися там. Можливо, він міг би знайти там те, що припаде йому до серця.
– Отож, він обійшов завод, де виготовляли ці монументи, і випадково зустрів чоловіка на ім’я Рандольф.
– Ти говориш про Рандольфа так, наче він важливий персонаж у розповіді. Ніколи не чула про нього.
– Так, Рандольф завжди був героєм цього твору, принаймні, доки я встиг дочитати. І це вже вам вирішувати, після того як ви познайомитеся з ним, чи Рандольф апостол світла, чи таки не сповна розуму. Особисто я не надто високої думки про нього. Він дебютує в цій історії як винятково талановитий гіпнотизер… Виявився свого роду… чудотворцем.
– Ти хочеш мені сказати, – допитувалася Ненсі,– що Вейн Гадсон зацікавився особою такого сорту?
– Ну, ви побачите… Цей молодик Рандольф сидів у студії, відокремленій від основного виробничого цеху. Він був не лише каменярем, але й скульптором – незвичайно добрим… Художник за натурою. Згідно з журналом, він створював переможну ангельську постать, величну, що граціозно стояла на мармуровому п’єдесталі у формі вівтаря; тонко різьблена рука заслоняла очі, що дивилися далеко за виднокрай, зачаровані якимось далеким сяйвом… Вона поєднувала вишуканість і силу Канови…
– Ти цитуєш?
– Так; це з книги – сказано саме так.
– Але ж доктор Гадсон майже нічого не знав про мистецтво!
– Він міг знати більше, ніж ви думаєте. Той божевільний Радольф мав величезний вплив на нього, як ви побачите; а Рандольф був віртуозним митцем.
– О, цікаво, чи не думаєш ти, що то міг бути Клайв Рандольф? Ти знаєш – скульптор, що створив ту групу дітей в Метрополітен. Він вже давно як помер. Направду, Боббі, я певна, що він колись жив тут, у Детройті!
– Цілком можливо. – Боббі поклав занотоване олівцем на стіл і помовчав трохи з напівзаплющеними очима, дуже зосереджений. – Ще один геній, – пробурмотів він. – Ненсі, генії мають право бути помішаними, чи не так?