– Що там? – запитав я, роздратований тим, що визнав свій інтерес.
– О, – відповів він невимушено, – це лише правила, як досягти того, чого хочете, і робити те, що забажаєте, і стати тим, ким волієте стати. Але вас це не цікавить; тому ми поговоримо про щось инше.
– Що на тій сторінці? – вимагав я, мало не верескливо.
– Ви справді хочете знати? – досі не вірив він, нахилившись уперед і пильно вивчаючи мене поглядом.
– Так! – гаркнув я.
Далі він говорив повільно, гостро, слово по слові.
– Більше – ніж – ви – колись – хотіли – знати – будь-що – раніше?
– Так! – визнав я – без лукавства.
– Скажіть самі! – наказав він.
Я повторив:
– Більше – ніж – я – колись – хотів – знати – будь-що – раніше!
Його манери миттєво змінилися.
– Добре! Тепер ми поговоримо!
Він запхав руку у внутрішню кишеню і витяг сап’янового гаманця. З гаманця видобув складену сторінку. Я прочитав її, і він ретельно витлумачив її зміст.
Очі Ненсі були сповнені зосереджености, коли Боббі перестав читати, щоб оглянути її лице.
– А тепер ви готові до цілковитого потрясіння? – запитав він. – Якщо так, я віддаю вам наступний уступ.
Я не покинув оселі Рандольфа аж до четвертої години, і коли зрештою ступив у темряву, неабияк приголомшений, я усвідомив, що моє життя змінилося назавжди. Увесь успіх, який я здобув відтоді у своїй професійній кар’єрі, можна пояснити таємничими можливостями, що їх Рандольф повідомив мені тієї ночі.
Вони надовго замовкли.
– Саме доти я дійшов, – сказав Боббі.
– Досить далеко – мушу сказати! – Глибоке зітхання Ненсі віщувало про зневір’я.
– Отже, вважаймо питання вичерпаним. – Він устав і поглянув на свого годинника. – Ми з вами добре знаємо, що ці речі доктор Гадсон мусів написати, коли робота лягла на нього важким тягарем. Ледве не падав з ніг, бачив марева; чув голоси. Мабуть, нам не слід читати до кінця. Можливо, так ми осквернимо його пам’ять. Чому б нам не відмовитися від цього замислу – і забути, що ми дійшли колись так далеко?
Ненсі замислено постукала по столу кінчиками пальців.
– Цікаво, що було на тій сторінці!
Він зареготав.
– Точнісінько як доктор Гадсон! Саме це він хотів знати. А тепер про це запитуєте ви! І мушу визнати, що також хотів би знати. – Він стиснув її руку сильними пальцями. – І хай як затято повставши проти цього, ми все одно неодмінно схочемо потай повернутися назад, кожен окремо, щоби дізнатися правду; а тому, мабуть, треба бути чесними одне з одним і зазирнути туди тепер! Ви хочете?
Вона кивнула, не підвівши голови.
– Будьте пильні! А то ще схибнемося розумом, як він!
Запаливши цигарку, Боббі попростував до вікна, поклавши руки в кишені. Він обернувся, і, опершись на підвіконня, допитливо поглянув їй у вічі.
– Але не я! Цього робити я не буду. Я просто не можу бабратися в таких речах. Це для мене. Навіть і гадки не мав, що ця штука здатна так сильно мене вразити. Ви собі починайте… Я поза грою! – Він безапеляційно махнув рукою, широко розчепіривши пальці.
Голос Ненсі хрипів.
– Ти не зможеш зректися цього! Ти зайшов надто далеко!.. І тобі про це відомо!.. Ти спійманий на гачок!.. І я знаю, що також! Тепер я розумію, чому він пішов до оселі Рандольфа того вечора! У цьому є щось… щось неминуче!.. Мабуть, це різновид божевілля; але, відчувши його принаду, утекти годі! І доведеться повернутися все одно – першим або останнім!.. Допитливі, невидимі щупальця обмацують тебе й обплітають своїми вусиками… притягують до себе… затягують всередину… і волочать за собою…
– Спиніться, Ненсі! Це смішно!
Молодий Вотсон ледве міг вибрати недоречніший момент, щоб встромити до них свого носа. Місіс Ешфорд приймала відвідувача, і було очевидно, що і господиня, і її гість працюють з великим розумовим напруженням… таки дійсно в них бурхливі дебати! Усвідомивши, що буде тут зайвим, він спробував поспіхом відступити, однак Ненсі покликала його.
– Заходьте! Ви пам’ятаєте містера Мерріка?