– Але чому ж він не відмовився від плавання, – допитувалася місіс Бліс, – якщо так боявся його?
– З тієї ж причини, поза всяким сумнівом. Я ще не зустрічав людини, настільки нетерпимої до звичайних людських боязней і сповненої такого пристрасного жадання позбутися будь-якої залежности від страху. Не сумніваюся, що саме ця річ мулила йому серце, і він твердо вирішив пересилити її.
– Але – якщо вживати ту саму логіку – він міг би стрибнути з урвища, якби зрозумів, що боїться його.
– Це не зовсім те саме! Тут йдеться про те, що він міг робити легко, вправно й безпечно. І зненацька, з якоїсь причини, він чомусь налякався. Можливо, то була судома… що могла повторитися. Страх пробрався в його думки… Він гордився, що здатен тішитися цілковитою свободою розуму, але раптово усвідомив, що пригрів чудовисько! І допоки його розум пускав у гості цю фобію, він тією ж мірою вже не належав собі, і тому вирішив стати на герць з супротивником. Мабуть, це пояснює все.
Газетна стаття розповіла про подальші подробиці: з огляду на неймовірний збіг обставин дихальний апарат, який доктор Гадсон тримав у своєму котеджі, знадобився на протилежному боці невеличкого озера, саме в ту трагічну мить, коли власник так потребував його.
За кілька сотень ярдів від берега, поблизу Виндимеру, батьківського маєтку, юний Роберт Меррік, що один плив на своєму паруснику, знепритомнів від удару бушпритом і впав у воду.
– Звісно, що п’яний, – обурено прокоментував доктор Бліс. – Такого не буває з тверезими людьми.
Схвильовані купальники, дізнавшись, що в котеджі Гадсона є дихальний апарат, поспішили за ним через озеро в моторному човні, і після годинних героїчних зусиль їм вдалося частково повернути молодикові свідомість. Кажуть, що він неодмінно одужає.
– Хто ж би сумнівався! Ще й як! – прохрипів Бліс.
Вважають, йшлося в репортажі, що якби вдалося відразу застосувати дихальний апарат, то життя доктора Гадсона можна було б врятувати. Доглядач, Перрі Раґлс, відразу запримітивши лихо, хутко повеслував до свого господаря, пірнув у воду і витяг його зм’якле тіло на човна. З відчаю Раґлс попрямував зі своїм знепритомнілим пасажиром до Виндимерського берега і гріб доти, доки йому вистачило снаги. Невелике судно, приваблене його знаками, поспішило туди; у човні, що дрейфував серед озера, знайшли згорбленого чоловіка, який істерично ридав над бездиханним тілом доктора Гадсона.
– Ніколи не бачив такої собачої вірности, як у старого Перрі. Думаю, що він пірнув за ним, не скинувши одежі, і навіть не подумав про свою хвору ногу.
Роберт Меррік, повідомляла далі газета, був одинаком покійного Кліффорда Мерріка і місіс Мексін Меррік, що тепер проживає в Парижі. Саме того дня він повернувся з тривалого гостювання у своєї матері, вирушивши за кордон відразу по закінченні першого семестру на останньому році навчання в університеті штату. Також його знано як внука Ніколаса Дж. Мерріка, вислуженого засновника і великого акціонера корпорації "Аксіон Мотор", разом з яким він проживає у "Виндимері".
– Сподіваюся, цей молодик здатен усвідомити, наскільки безцінна ця особа, – промовив доктор Бліс, відклавши газету, – тепер, коли йому повернули життя таким коштом!
Був ще один збіг обставин, пов’язаний з цією подією. Сільський лікар, підозрюючи, що голова Мерріка потребує фаховішого обстеження, ніж він спроможний надати, відправив його в машині швидкої допомоги до Брайтвудського шпиталю. Тоді він ще не знав, що людина, яка прославила Брайтвуд своїми операціями на мозку, не зможе прийняти юного пацієнта.
– І що, на твою думку, сказав той хлопець, – роздумувала пані Бліс, – дізнавшись, якою ціною врятоване його життя?
– Ну, – міркував понуро лікар, – спираючись на власні спостереження за такого роду блазнями, які падають у воду від удару бушпритом серед білого дня, чий батько мертвий, матір живе в Парижі, а слабий на розум дід – мільйонер пенсійного віку, я можу лише припустити, що він черкнув сірником до бильця свого ліжка і пробурмотів: "Хто ви взагалі такі!"
II
Повільно й обережно – бо ж він ще досі не очуняв після битви з пневмонією, що стала наслідком тривалого застосування провітрювача легенів в недосвідчених руках переляканих людей – двоє сестер везли юного Мерріка до прекрасно обладнаного солярію.
– Це йому анітрішки не зашкодить, – мовив доктор Вотсон, – а там на горі є хоча б щось схоже на вітерець.
Спинивши його візок на певній віддалі від загальної групи пацієнтів, які, здебільшого, були в таких же білих чалмах, як і він, його небалакучі доглядальниці подріботіли хутко геть, неначе радіючи тому, що можуть взятися до приємніших справ.