Доктор Гальванеску чекав на Сахно, задумливо розмішуючи ложечкою кофе. Правду мовити, Сахно на це трохи здивувалася, справедливо припускаючи, що й розмішування цукру слід було б механізувати.
— Ви майже пунктуальні. Це добре, — милостиво привітав її господар, глянувши на годинник. — Сідайте й пийте кофе. Це кофе з моїх плантацій. Мені коштувало чимало праці культивувати тут цю рослину. Але тепер вона вже добре прищепилася. Я не запитав, яке ви п’єте кофе, бо в моїй господі я частую гостей тільки моїм кофе, виготовленим за моїм рецептом.
Сахно подякувала і покуштувала кофе. Тим часом професор натиснув кілька клавішів на своїй оригінальній машинці, що знову нерозлучно стояла біля нього. Сахно не витримала і поцікавилася, що це він робить. Господар охоче пояснив:
— Це, бачите, невеличкий (я не казатиму «кишеньковий», бо він ще мало вдосконалений для таких розмірів) радіотелеграф. Сидячи тут, я переказую свої розпорядження в різні кінці мого маєтку.
— Хіба ви скрізь хазяйнуєте самі?
— Доводиться, на жаль, самому. Я не маю певної і спритної людини, яку б міг настановити за свого підручного.
— Це дуже важко і забирає, мабуть, багато часу?
— Не кажіть. Ця штучка, — професор вказав на апарат, — мені дуже допомагає. Це чудовий підручний. Мовчазний і швидкий. А головне — виконує те, що я сам хочу… В моїм ділі, — Є додав він трохи згодом, — я не терплю якоїсь іншої ініціативи, крім моєї власної.
Кофе, як виявилося, було тільки загальною назвою вечері й її першим словом, його змінила легка закуска з гостро приправлених, пряних овочів, що мало смакували Сахно після густого та міцного кофе. Після закуски довелося випити кілька мікроскопічних чарочок різних настоянок. Все це стояло тут же, під рукою, в невеличкій шафі. Вже після цього доктор сповістив, що зараз буде гаряча страва, і натиснув клавіш. Зразу ж, наче тільки й чекавши на це, з глибини тераси з’явився лакей. Це була перша людина, яку побачила тут Сахно, і, треба признатися, навіть зітхнула легко, зрадівши з того, що тут-таки є живі люди.
Але, розглянувши добре цього індивіда, мусила вона констатувати, що чудар-господар і людей до послуг собі добирає таких кумедних, як і сам. Принаймні зовні лакей був мало схожий на звичайних людей цієї професії.
По-перше, виправка. Тут було перевершено всяку військову муштру. Слуга рухався плавко і зовсім беззвучно. З максимальною точністю рухів і жестів. Жодного зайвого жесту, жодного нерозрахованого повороту. Підборіддя й вуса були йому так начисто виголені, що можна було думати, ніби волосся там ніколи й не росло. Обличчя мав якесь дивне, наче хворе, без звичайного переливу тонів від зафарблення кров’ю: і чоло, і щоки, і ніс, і вуха були однакові, смугляво-червоні. Волосся — шорстке й кучеряве. Очі затуляли чорні окуляри.
«Негр чи папуас», — Є думала собі Сахно, поглядаючи на незграбні довгі фалди фрака, білу манишку, а особливо — густо-чорні окуляри, що різко контрастували з фізіономією слуги. Розпитатися в господаря вона не наважувалася.
Але господар сам, перехопивши, мабуть, цікавий погляд Сахно, заговорив про лакея.
— Як вам подобається виправка? — посміхнувся він навздогін слузі, що поставив страву й пішов так само тихо, як і прийшов.
— Н-да, виправка… — хитнулася Сахно. — Дуже добре.
— Ха-ха! А зовнішність?
— Він негр?
— Ні. З дуже рідкого, майже вимерлого, племені нільських хамітів[16]. На ймення — Хаквілавіліс. О, я багато потрудився над його вихованням. Тепер так важко знайти доброго слугу.
— Н-да, — невиразно мугикнула Сахно.
— Ці профспілки, вечірні університети, газети і все таке інше, — скривився професор, — страшенно псують нижчі класи людей. Перший-ліпший дикун куди кращий від нашого кваліфікованого культурного лакея… Чи, може, при вас такого не можна говорити? — ласкаво поцікавився професор. — Може, ви соціалістка?