Надходив ранок. Місяць вже ховався по той бік муру парку й немічним скісним, промінням освітлював алею й палац. Нічні птахи замовкли, з озерець тягло вогкістю, на сході трохи пояснішало і зблідли зорі.
Надзвичайна тиша передрання, багатюща й дивовижна природа довкола, духмяні пахощі південної рослинності — все це заколисувало затишним спочинком. Але сон тікав з очей. Навпаки, свіжість і запашність ночі бадьорила нерви і розбуркувала тіло могутнім — тільки південним жителям знайомим — почуттям радісного, незнаного бажання та тужної невдоволеності. Сахно цілком віддалася цьому почуттю й марила — чим? — вона й сама того не відала.
В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.
Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка — дитя розлогих просторів далекої країни — і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.
Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, — Є удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.
Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.
— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.
— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.
— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, — Є нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.
— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.
— І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.
— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.
— Так. Ви теж?
— І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.
— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?
Незнайомий урвав спів.
— Ви жартували?
— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.
— Хіба доктор Гальванеску лікар?
— Атож. Ще й який!
— Він має робити вам операцію?
— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.
— Пробачте, — спинила його Сахно. — Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово «операція», алегорично?
— Що? — злісно перепитав незнайомий. — Що ви там говорите?
— Я не збагну, про яку операцію ви кажете?
— Як то «про яку»? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?
— Тобто ви питаєте…
— Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?
— Я категорично не розумію вас, — розвела руками Сахно. — Про який білет ви говорите?
Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:
— Ви хіба не маєте жовтої картки?
— Ні.
…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.
— Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. — Потім зовсім тихо він додав: — Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.