Гальванеску захлинувся, йому забракло повітря. Він дико кружляв запаленими очима.
— Людина! Розумієте ви — людина! Ось універсальний матеріал. Чи думали ви над тим, щоб механізувати саму людину? Самого власника отих робочих рук? Живу людину! Га? Механізувати так, щоб довести до найбільшої досконалості її робочу функцію, її здатність виконувати виробниче завдання. І щоб разом із тим вона нічого чи майже нічого не потребувала для свого споживання. Га? Що ви скажете на це?
— Нічого. Кажіть. Я мовчу.
— Так от. Людський організм сам по собі — це найдосконаліша машина. Але він, цей організм, має деякі непотрібні для виробничого процесу функції. Так, так! Людина має нахил мислити й відчувати. Жалюгідні властивості! Вони не потрібні для роботи. Вони заважають роботі, їх треба ліквідувати! Ще людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення й мащення. Травний апарат треба переконструювати й удосконалити! А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей! Заколоти, заворушення, революції! Цього не мусить бути! Це тягне цивілізацію назад. Це також треба ліквідувати. Негайно! Поки всі ці пролетарії і трудящі всіх країн не об’єднали своїх сил проти нас!
По паузі Гальванеску заговорив спокійніше.
— Вам доводилося колись цікавитися справами переливання крові та гальванізації змертвілих м’язів? Ні? Дуже жаль! Я виточую з людини кров і лімфу. Її спорожнілі жили я насичую штучною кров’ю, яку виготовляю сам. Проти відомих нашій науці інфузійних рідин, що мають властивість зберігати життя клітин, поміщених у них, моя штучна кров має той плюс, що є досконалим провідником для електричного струму. Отже, постійна циркуляція електричної течії створює динамічну гармонію, що її в колишньому організмі давала кров, і зберігає рушійну властивість окремих органів. Так звані «м’язи» пружать і функціонують. Але не так хаотично й самовільно, як це буває в нас з вами через дурні рефлекси, різні думки, настрої і «свідоме» життя. Ні, найдосконаліше, найточніше. Інтересна деталь— минула професія кладе на людину свій відбиток: звичні професійні рефлекси в’їдаються в наш організм. Коли ви були дроворубом, то й тепер ваші м’язи найкраще будуть рубати. Коли ви стояли на пароплаві біля стерна, то й тепер ви найкраще виконуватимете Ці ж функції. Але незрівнянно краще й раціональніше, бо вам ніщо не заважає з вашого «внутрішнього світу». Бо ви автомат! Ви скептично посміхаєтеся? Ви не можете зрозуміти, як же такий робітник працює без розуму, як ця порожньоголова лялька розуміє, що саме треба їй робити? А радіо? Ось мій апарат. Мій «кишеньковий» радіотелеграф. Дуже пустенька штучка, ідею вкрадено у Морзе. Ви бачите? Кожний клавіш — умовний знак, літера, тут ціла абетка — і все. Правда, просто? Але я можу переказати, що схочу. Ви неодноразово мали нагоду переконатися. Правда, винахід ще не вдосконалений. Моя людина має ще чимало хиб. Я поки що в силі порядкувати тільки найпримітивнішими функціями м’язів колишньої людини. Але винахід чимдалі вдосконалюється. Мої люди немов напівпрозорі і, треба сказати правду, досить бридкі. Тому для сторонніх мені доводиться їх підгримовувати. Я напинаю їм перуку, бридкі очі затуляю темним склом, а під шкіру впорскую звичайний кармін. Я, правда, погано розуміюся на фарбах і ніяк не доберу такої, щоб була точно така, як звичайний колір тіла. З карміну виходять якісь темношкірі. Доводиться мені рекомендувати їх то за індійців, То за негрів. Але це вже пусте. Колись на дозвіллі я доберу хорошої фарби і тоді хоч пускай моїх людей між справжні люди… Ну от. Здається, все. Ви задоволені?
Сахно мовчала. Гальванеску теж замовк і забігав по кімнаті. Він шукав сигари. Але цигарниця була порожня. Захопившися, він скурив усі сигари. Підійшовши до радіоапарата, він вибив якогось наказа.
За хвилину двері відчинилися, й до кімнати ввійшов один з його людей. Він ніс нову цигарницю. Сахно мала змогу аж тепер добре роздивитися на цього електризованого чоловіка. Тепер, як стала відома його суть, він не виглядав уже таким бридким. Але, придивившися ближче, Сахно і на цей раз моторошно відсахнулась.
— Цього чоловіка я знаю! — прошепотіла вона.
— Що знаєте? А, так, так! Ви зустрічалися з ним під місячним сяйвом біля альтанки. Ха! Це був непоганий tete-a-tete[24], тим більше, що він, як виявляється, ваш компатріот.
— Так.
— О, я не знаю, що мусив би робити, якби не було цих ваших емігрантів. Ви собі не можете уявити, як мені, поки я не маю ще патента на мій винахід, важко знайти матеріал для роботи. Правда, уряд віддає мені засуджених на страту. Але тільки звичайних злодіїв. А їх не так багато. Політичних злочинців, хоч як я просив, мені не дають. Знаєте, можуть виникнути всякі непорозуміння. Їхні тіла завжди забирають родичі чи політичні товариші. Їм, бачите, потрібно ховати їх з помпою. Яка дурість! Пропадає марно така сила прекрасного матеріалу! Тільки ваші емігранти й рятують мене. Робити їм однаково нічого, ні до чого вони не здатні, роботи собі знайти не можуть. Дві-три тисячі лей авансу — і вони готові на що хочете. Вони пропивають цей аванс першої ж ночі й другого дня виїздять до мене «на роботу» та за рештою грошей… Ну, ми з вами розбалакалися. А діла в мене ще багато. Треба кінчати…