Консиліум підійшов ближче і оточив пацієнтів. Сахно залишилася позаду. Доктор Івановський зсунув простирадла ще нижче, шукаючи руки. Треба було помацати пульси.
Обидва пацієнти були мужчини. Один із них був ще зовсім молодий. Перед захворюванням йому було не більше як двадцять років. Це був красивий юнак південного типу. Дарма що голова йому була цілком поголена, з її синього і густого лиску можна було уявити, яка там росла буйна чорна чуприна. Другий був дід. його обличчя було вкрите суцільною сіткою дрібних і густих зморщок. Чисто виголена голова і підборіддя сріблилися короткою сивою щетиною. Великий горбатий ніс майже пригинався кінцем до губ. Проте орлиний розмах брів, широке чоло, міцні щелепи і грубезна жилава шия виказували величезну міць і снагу чоловіка, дарма що, за всіма ознаками, було йому багато десятків літ.
Доктор Івановський, нарешті, знайшов руку юнака і взяв за плесно[25]. Професор Харловський зробив те ж саме з рукою дідугана. Вони зробили це звично, як робили вже тисячу разів за своє лікарське життя. Лівими руками вони взяли руки пацієнтів, правими добули з кишеньок годинники і спустили очі на циферблати.
Але тієї ж секунди їхні вії зметнулися. Повіки метко підстрибнули, і очі кожного здивовано глянули в вічі колезі. Потім враз ці дві пари очей метнулися вбік і спинилися на очах Сахно.
Сахно витримала їхні погляди, не кліпнувши.
— Те-ек-с… — протяг професор Харловський і ще раз кинув оком на колегу.
— Слухайте! — нахмурився доктор Івановський, обертаючись до Сахно. — Але ж вони вже вмерли?
— Тек-с. І дуже давно! — прогугнявив професор Харловський. — Вони вже захололи.
Він сховав годинника, пустив руку і повернувся йти.
Його поміч уже не була потрібна. Тут треба було вже не лікаря, а трунаря.
Професор Трембовський підійшов ближче.
Він схопив дідову руку, яку щойно пустив його колега. Так, рука була холодна, тверда і негнучка. Пульсу в ній, певна річ, не було.
— Чорт забирай! — пробурмотів він. — Але ж вони вмерли, можливо, ще вчора? — уважно і гостро він скинув очима на Сахно. його погляд був пронизливий і підозріливий.
Проте Сахно витримала й цей погляд. Вона вже не хвилювалася і була спокійна.
— Ви помиляєтеся, професоре, — сказала вона і зробила крок ближче. — Цьому вже близько три тижні… Я хочу сказати, вже два тижні, як вони в такому стані.
В кімнаті запало мовчання і зробилося тихо-тихо.
Коло мертвих завжди стоїть тиша. Вона утворюється сама собою. З пошани до померлих, з остраху перед огидною неминучістю смерті, з приниження перед непереможністю цього закону природи люди замовкають і нишкнуть. Проте професор Харловський, професор Трембовський та доктор Івановський були лікарі, хірурги. Лікарі звикли бачити смерть. Ціле своє життя вони тільки те й роблять, що борються з смертю. Пошана, острах, приниження — це не про них. Але вони добре знають закони смерті. Закони смерті і закони життя. Це закони непорушні, невблаганні, непереможні. І от вони почули від цієї дівчини скривдження цих законів.
Троє лікарів мовчали і пильно дивилися на Сахно. Вони побачили перед собою молоду жінку, дарма що в заглибинах повік, на чолі і коло губ життя поклало вже свої знаки праці, мислей, труднощів і боротьби. Лікарі дивилися на ці знаки і пробували читати з них ціле життя цієї людини. З їхніх пронизливих поглядів можна було зрозуміти, що за пацієнта вони вважають саме її.
Проте вони були не психіатри, а хірурги. Їм тут не було чого робити. І професор Харловський, дарма що такий нерухливий на виглядіперший зробив уже кілька кроків до дверей. Він поспішав. Автомобіль мав бути на дев’ять п’ятнадцять. На нього чекали справи, хворі, лікарі, операції.
Та коли він проходив повз Сахно, повз цю чудійку, що запросила лікарів до померлих людей, вона, ця чудійка, спинила його за руку.
— Одну хвилинку, докторе! Ви ще маєте час. Я вас дуже прошу!
Доктор Івановський залишив мертвих і наблизився до Сахно.
— Я, мабуть, не зрозумів вас, громадянко, — сказав він, силкуючись надати голосові найбільшої м’якості й задушевності. — Ви сказали…
— Я сказала, що вони в такому стані вже два тижні. Навіть більше.
— Але ж у такому стані, — Є згадку про два тижні доктор Івановський постарався обминути, — але в такому стані вони аж ніяк не потребують лікарської допомоги. І консиліуму, певна річ, також.