Він уже збагнув зміст подій. І він також вигукував своє запитання. Запитання про те, що має він робити з тими двома іншими живими мерцями? Але його ніхто не чув, та й не слухав.
І взагалі годі було розібратися в загальному гаморі. Сахно тільки кліпала очима. Фрази долітали до неї з різних боків — окремі, нескладні й пошматовані.
— Мотофозо! — кричав старший асистент, літній чолов’яга в окулярах і з лапатою бородою. — Мотофозо! Франкарді чи хто їх там знає, як їх іще звали, всіх цих фокусників! Це просто свинство приходити сюди з такими речами!
— Ви помиляєтесь! Ви не маєте права, колего! — нападав на нього молодий асистент. — Ви не маєте права! Ви помиляєтеся!
— Товариші! — благав доктор Івановський. — Одну хвилинку, товариші!
— Управління механізмами на віддаленні з допомогою радіо! Прекрасно! — трусив Думбадзе свого приятеля за петельки. — Це взагалі геніальний винахід! Але ж до чого тут хірургія!
— Мотофозо! Два роки тому я на власні очі бачив його в цирку! Він зараз устане й розкланяється! Це свинство! Відбирати дорогий час!..
— Ви не маєте права! Ви помиляєтесь!
— Одну хвилинку, товариші! Зараз нам усе з’ясують.
— Механізмами на віддаленні! Але ж треба розрізняти механізм від живої людини!
— Від трупа, ви хочете сказати?
— Це жива людина?
— Це труп!
— Це мотофозо! Людина-лялька з гуми і пластмаси! Пройдисвітство!
— Хвилину, товариші!
— Якщо можна управляти на віддаленні механізмами, то чому ж не можна управляти на віддаленні й людьми? Тим більше — в гіпнотичному трансі?
— Цирк! Я бачив ще одного, що ковтав живих жаб Ви й його приведете сюди?
— Але навряд, щоб на віддаленні вам пощастило управляти трупами!
— Бо це мотофозо! Не слухайте його! Він ще вміє жонглювати смолоскипами, пити гас і ходити на руках!
— Так що ж накажете робити з тими двома мертвяками, товаришу професоре? А то ще втечуть…
З великими труднощами докторові Івановському пощастило встановити сякий-такий лад. П’ятеро чи шестеро дорослих серйозних людей поводилися скандально, як нестримані й невиховані хлопчики. Вони зривалися з місць, махали руками, шарпали один одного силкувалися один одного перекричати. Докторові Івановському довелося кожного окремо зацитькувати, вмовляти і садовити на місце. Нарешті, деякий лад встановлено. Угомонився й найзапальніший старший асистент. Бурмочучи «мотофозо», «пройдисвіти», «цирк», він завалився на своє місце, задихнувшись у нападі астматичного кашлю.
Тоді нарешті й професор залишив свого нового, незвичайного й надзвичайного пацієнта. Він вернувся до столу й поклав руку Сахно на плече.
— Це надзвичайно! — сказав він. — Я дуже вдячний вам, що ви прийшли саме до нас. Розповідайте. Ми нетерпляче чекаємо.
Ось що розповіла Сахно.
— За освітою я — агроном-товарознавець. Ці два роки, по закінченні вищої освіти, я працювала в установах сільськогосподарського експорту й мусила жити за кордоном, у Німеччині. Вільний від праці в торгпредстві час я використовувала головним чином на роботу в дослідних лабораторіях німецької сільськогосподарської академії, що мені того часу було дозволено. Мене над усе цікавить проблема штучного добрива, і я смію думати, що дечого дійшла-таки в моїх шуканнях найкращого середовища для розвою зернини пшениці та в експериментах з добором хімікалій. Якраз на завтра мені вже призначено робити про це доповідь на кафедрі угноєння в нашім сільськогосподарськім інституті. Розумієте, в основу моєї доповіді я кладу той факт, що кожна зернина, бувши перенесена в інакші кліматичні умови…
— Пробачте, — раптом перебив Сахно старший асистент професора. — Це стосується безпосередньо до того, що ви хочете розповісти нам про цього «індивіда»? — кивнув він на випростану й закам’янілу фігуру в кутку.
— Ах, пробачте! — перепросила Сахно. — Я захопилася.
— Чорт забирай! — визвірився професор на свого помічника. — Не заважайте, будь ласка, товаришці розповідати.
— Так от. Влітку цього року академія збирала широкий статистичний матеріал для одної з наукових робіт. Для збирання матеріалу було притягнуто всіх штатних робітників академії. Таким, як я, приватним науковим робітникам, що користалися з лабораторій академії, також запропонували взяти участь у збиранні матеріалу. Мене ця справа надзвичайно зацікавила, бо вона пов’язувалася з безпосереднім вивченням стану сільського господарства по різних країнах Європи, і я погодилася на пропозицію академії, вирішивши скористати для цього мою півторамісячну відпустку. Мою згоду прийнято, і я виїхала з дорученням академії до Румунії, в маєток крупного поміщика південного Буджака — доктора Вікторія Гальванеску.