— Нічого?
— У більшості випадків — нічого, до двадцяти років.
— До двадцяти років?! — з недовірою зойкнули студенти.
— До двадцяти, — повторив Директор. — Я ж казав, що історична правда вам видасться нісенітницею.
- І до чого це призвело? — запитали студенти. — Які були наслідки?
— Наслідки були жахливі, - несподівано втрутився в діалог чийсь густий бас.
Всі озирнулися. Збоку стояв незнайомець — чоловік середнього зросту, з чорним чубом, орлиним носом, повними червоними губами й пронизливими чорними очима.
— Жахливі наслідки, — повторив він.
Директор, що був присів на одну зі сталевих погумованих лавок, зручно розставлених під деревами, забачивши незнайомця, схопився й кинувся до нього з розпростертими руками, радісно усміхаючись на весь рот.
— Головний Контролер! Що за приємна несподіванка! Хлопці, уявіть собі! Це ж Головконтр — його фордність Мустафа Монд!
По всіх чотирьох тисячах кімнат Центру чотири тисячі електричних годинників одночасно пробили четверту. Безтілесні голоси заграли в сурми.
— Головна зміна скінчилася. Заступає друга зміна. Головна денна зміна…
У ліфті, дорогою до роздягальні, Генрі Фостер і асистент Головного визначальника визивно повернулися спинами до Бернарда Маркса з Бюро психології: відвернулися від людини з поганою репутацією.
Легкий шум і гудіння машин ще колихали тьмяно-вишневі сутінки Ембріонарію. Зміни приходять і відходять, одне плямисте обличчя змінюється іншим; але поважно й безупинно повзуть конвеєри, навантажені майбутніми чоловіками й жінками.
Леніна Краун швидко пішла до дверей.
Його фордність Мустафа Монд! Очі завмерлих у вітанні студентів ледь не лізуть на лоба. Мустафа Монд! Постійний Головний Контролер Західної Європи! Один з десяти Світових Контролерів. Один з десяти — а запросто сів на лавку поруч із Директором! Він явно має намір залишитися й поговорити з ними устами правдороба. Вважай, устами самого Форда!
Двоє коричневих, як креветки, дітей виринули з сусідніх кущів, пильно поглянули на прибульців великими здивованими очима й повернулися назад до своїх розваг.
— Ви всі пам’ятаєте, — сказав Головконтр гучним баском, — ви всі, я переконаний, пам’ятаєте прекрасні натхненні слова нашого Форда: “Історія — нісенітниця”. Історія, — повільно повторив він, — нісенітниця.
Він помахав рукою, ніби невидимим помелом змітаючи порох, а порохом тим були Гараппа й Халдейський Ур; а павутинням були Фіви й Вавилон, Кнос і Мікени. Мах-мах рукою — і де ви, Одіссей і Йов, Юпітер і Гаутама, де Ісус? Мах — і полетів геть античний мотлох, що звався Афінами й Римом, Єрусалимом і Серединним царством. Мах — і порожньо там, де була Італія. Мах — і не стало соборів. Мах-мах — і прощай “Король Лір” і “Думки” Паскаля. Прощайте, “Страсті”, тю-тю, Реквієм, прощай, Симфоніє. Мах, мах…
— Йдеш увечері на стереоконтактний фільм, Генрі? — запитав асистент Визначальника. — Я чув, в “Алгамбрі” першокласний новий фільм. Там є любовна сцена на шкурі ведмедя. Кажуть, це щось надзвичайне. Відчувається кожна волосинка ведмедя. Найдивніші ефекти дотику.
— Ось чому нас не вчать історії, - сказав Головконтр. — Але тепер настав час…
Директор стривожено глянув на нього. Ходять же чутки, що старі заборонені книжки переховуються в сейфі у кабінеті Головконтра. Біблія, Поезія — Форд його знає що.
Мустафа Монд перехопив занепокоєний погляд співрозмовника і кутики його червоних губ іронічно здригнулися.
— Не бійтеся, Директоре, — сказав насмішкувато, — я не зіпсую вам студентів.
Директор збентежено промовчав.
Тих, хто тебе зневажає, сам зустрічай з презирством. У посмішці Бернарда Маркса було стільки зверхності! Теж мені — волосок ведмедя…
— Обов’язково піду, — сказав Генрі Фостер.
Мустафа Монд подався вперед і насварився пальцем:
— Ви тільки уявіть, — від його голосу в юнаків під грудьми похололо, — ви тільки уявіть собі, що то таке — “живородна мати”. — Знову те брудне слово, але нікому зі студентів цього разу й на думку не спало всміхатися. — Спробуйте уявити собі, що означало “жити в своїй сім’ї”.
Вони спробували, але було видно, що без найменшого успіху.
— А чи знаєте ви, що таке “рідний дім”?
Вони заперечливо покрутили головами.
Із тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася на сімнадцятий поверх, вийшла з ліфта, повернула праворуч, пройшлася коридором і, відчинивши двері “Дівочої перевдягальні”, занурилася в оглушливий хаос рук, грудей і спідньої жіночої білизни. Потоки гарячої шумуючої води лилися згори і з бульканням виливалися з сотень ванн. Вісім десятків вібровакуумних масажних машин із гуркотом і шипінням місили й смоктали пружні засмаглі тіла вісімдесяти пишних екземплярів жіночої статі, які галасували щосили. Автомат синтетичної музики виводив соло на суперкорнеті.