“Ідіоти, свині”, - повторював подумки Бернард Маркс, простуючи коридором до ліфта.
— Це неабиякий прогрес — старі люди тепер працюють, паруються, розважаються, у них ані хвилини, щоб сісти й подумати. А вже коли й з’явиться віддушина серед розваг, то завжди є сома. Чудова сома: півграма — й одержуй коротку відпустку. Грам — на пару днів, два грами — на поїздку в пишний Схід, три — на темну блаженну вічність на Місяці. А повернувшись звідти, опинишся по другий бік щілини, і знову ти на твердому ґрунті щоденної праці й утіх, знову бігаєш від одного стереоконтактного фільму до іншого; від одної гарної дівчини до ще ліпшої, від електромагнітного гольфу до…
— Забирайтеся звідси, — сердито накричав на дітей Директор. — Ідіть геть! Хіба не бачите, що заважаєте його фордейству. Пошукайте собі іншого місця для своїх еротичних забав.
— Сердешні дітлахи, — поспівчував Головконтр.
Повільно, велично, під тихе гудіння машин рухалися конвеєри — тридцять три сантиметри за годину. У червоному мареві мерехтіли незліченні рубіни.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ліфт був переповнений чоловіками з альфа-роздягальні, й Леніну вони зустріли привітаннями, дружніми кивками й усмішками. Вона була популярною дівчиною: майже з усіма — з одним раніше, з другим пізніше — провела ніч.
Милі хлопці, думала вона, відповідаючи на вітання. Чарівні хлопці! Шкода лише, що Джорд Едзел такий капловухий (можливо, йому впорснули понад міру гормона паращитовидки на 328-у метрі?). А глянувши на Беніто Гувера, вона мимохіть пригадала, що без одягу він надто волохатий.
Очі її ледь посмутніли при згадці про чорнокучерявого Беніто, і тут вона побачила в кутку маленьку щуплу фігуру й сумне обличчя Бернарда Маркса.
— Бернарде, — підступила вона до нього, — а я тебе шукаю, — задзвенів її голос, покриваючи шум ліфта, що підіймався вгору. Чоловіки з цікавістю озирнулися. — Я хотіла поговорити з тобою про наш план поїздки в Нью-Мексико. — Краєчком ока вона побачила, як Беніто Гувер здивовано роззявив рота. Це роздратувало її. “Здивований, що я не напрошуюся до нього знову”, - подумала з легкою досадою. І мовила ще голосніше: — Це було б чудесно — поїхати з тобою у липні на тиждень. (У всякому разі вона публічно засвідчує свою невірність Генрі. Фенні мала б бути задоволена, дарма що це Бернард.) — Звісно, — Леніна чарівно й багатозначно посміхнулася, — якщо ти ще мене хочеш.
Бернардове бліде обличчя почервоніло. Чому б то? — подивувалася Леніна, збентежена й водночас зворушена цією дивною даниною своїй чарівності.
— Може б, краще поговорити про це десь в іншому місці? — Бернард знітився й почав заїкатись.
Ніби я сказала щось стидке, чудувалася Леніна. Так засоромився, ніби вона непристойно пожартувала — запитала, хто його мати чи щось подібне.
— Не тут, не при всіх, — душило його збентеження.
Леніна розсміялася щиро й незлостиво.
— Який ти кумедний, — сказала вона від душі. — Ти попередь мене принаймні за тиждень. Добре? — продовжувала вона вже іншим тоном. — Я думаю, що ми полетимо на “Синій тихоокеанській ракеті”. Звідки вона відходить? З Черінгт-Т вежі чи з Гемстеду?
Не встиг Бернард відповісти, як ліфт зупинився.
— Дах! — повідомив скрипучий голос.
Провідником ліфта було мавпоподібне створіння, одягнене в чорну туніку для мінус-епсилон-напівкретина.
— Дах! — ліфтер розчахнув навстіж двері. В очі йому вдарило пообіднє сонце, аж він здригнувся й закліпав очима. — О, дах! — повторив він захоплено. Раптом він ніби пробудився від глухого мертвотного отупіння. — Дах!
Піднявши свою мордочку до пасажирів, він заусміхався якось по-собачому — обожнююче і з надією. Перемовляючися та сміючись, пасажири вийшли з ліфта. Ліфтер подивився їм услід.
— Дах? — промовив ліфтер тепер уже запитально.
Але тут задзеленчав дзвінок, і зі стелі кабіни, з динаміка, почулися ласкаві, але наполегливі накази.
— Спускайся вниз, спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся…
Ліфтер грюкнув дверцятами, натиснув на кнопку і відразу шугонув у монотонні сутінки колодязя, в сутінки звичайного власного отупіння.
На даху було тепло й сонячно. У дрімотному літньому післяобідді дзижчали, пролітаючи, гелікоптери, рокотали ракетоплани, невидимі в яскравому небі у п’яти чи шести милях над головою. Бернард глибоко вдихнув повітря. Він поглянув на небо, на голубі обрії, а потім на обличчя Леніни.