— Чи ти коли-небудь відчував, — говорив Гельмгольц дуже повільно, — ніби в тебе щось зачаїлося всередині й тільки чекає від тебе дозволу вийти на волю й утвердитися? Ніби якась особлива сила гине в тобі марно — як вода, що рине водоспадом, замість крутити турбіни? — Він запитально дивився на Бернарда.
— Ти маєш на увазі ті емоції, що людина могла б відчути за іншого способу життя?
Гельмгольц заперечно похитав головою.
— Не зовсім. Я про дивне почуття, яке іноді виникає, - ніби я маю щось важливе сказати й маю здатність сказати це, тільки не знаю, що саме, й тому моя спроможність гине без користі. Якби якось по-іншому писати… Або про щось інакше… — Він помовчав хвилину, а потім продовжив: — Бачиш, я досить вправний винаходити фрази, слова такі, що аж підскочиш, ніби ти сів на шпильку; вони видаються такими новими й хвилюючими, хоча насправді їхній зміст гіпнопедично-банальний. Але цього мені замало. Мало, щоб фрази були хороші — треба, щоб їхній вплив був так само значним і хорошим.
— Але речі твої, Гельмгольце, загалом гарні.
— О, в певних межах, так, — Гельмгольц знизав плечима. — Але ці межі такі вузькі. Я почуваю, що міг би зробити щось вагоміше. Щось глибше, досконаліше й запальніше. Але що? Чи є в нас більш важливі теми? Та хіба те, про що я пишу, може бути значнішим? Слова можуть бути всепроникаючі, як рентгенівське проміння, коли їх вживати як слід. Прочитаєш — і мов пронизаний наскрізь. Ось цього, серед іншого, я й пробую вчити своїх студентів — як писати правильно. Але яка користь із цього для статей про громадські співи чи останнє вдосконалення запахових органів? Та й чи можна знайти слова справді пробивні, як інтенсивне рентгенівське проміння, коли пишеш про такі речі? Чи можна сказати щось про ніщо? Ось до чого воно, врешті-решт, зводиться. Я пробую, силкуюся знову й знову…
— Цить! — раптом сказав Бернард і застережливо підняв палець. Вони прислухалися. — Здається, хтось під дверима, — прошепотів Бернард.
Гельмгольц підвівся, навшпиньках підійшов до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж. Там, звичайно, нікого не було.
— Пробач, — сказав Бернард винувато й дещо сконфужено. — Мабуть, нерви розгулялися. Коли всі тебе підозрюють, починаєш підозрювати й сам. — Він приклав долонею очі, зітхнув, і голос його зазвучав жалібно. Він продовжував оправдовуватися майже в сльозах. Його сповив жаль до самого себе. — О, якби ти тільки знав!
Гельмгольц Вотсон слухав з якоюсь ніяковістю. Йому було шкода Бернарда. Але одночасно й трохи соромно за свого друга. Не завадило б Бернардові мати трохи більше гідності й самоповаги.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
О восьмій годині почало темніти. Рупори на вежах Гольф-клубу синтетичними тенорами оголосили про закриття кортів. Леніна й Генрі покинули гру й пішли знову до клубу. З території Тресту внутрішньої й зовнішньої секреції чулося мукання худоби, чиє молоко й гормони були сировиною для великої фабрики в Фарнем-Роялі.
Безперестанне гудіння гелікоптерів заповнювало сутінки. Кожні дві з половиною хвилини дзвінок і свистки оголошували про відхід до столиці одного з легких монорейкових потягів, на яких від’їжджали гравці нижчих каст.
Леніна й Генрі сіли в свою машину й відлетіли. На висоті трьохсот метрів Генрі збавив швидкість, і на хвилину-дві вони зависли над меркнучим ландшафтом. Бернгемський буковий ліс простягався до ясних берегів західного неба, як великий налитий темрявою затон. Багряниця на західному горизонті поволі танула, спочатку в жовтогарячому, потім жовтому, а затим у поблідлому водянисто-зеленому небі. На півночі за деревами сяяла електричними вогнями фабрика Внутрішньої і зовнішньої секреції, кожне вікно якої по всіх двадцяти поверхах ніби палахкотіло злістю. Під ними лежали будови Гольф-клубу — величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку роздільної стіни — невеликі будинки для альф і бет. Всі підходи до моновокзалу аж чорніли від кишіння мураховидних нижчих каст. З-під скляного склепіння станції вилетів освічений потяг. Провівши його очима через темну рівнину вздовж південно-східного маршруту, вони прикипіли поглядом до величезних будівель Слауського крематорію. Для безпеки нічних польотів його чотири височенні димарі були підсвічені, а їх верхівки обведені червоними сигнальними вогнями, попереджуючи про небезпеку. Крематорій стримів, як віха.
— Чому димарі обвішані ніби балконами? — запитала Леніна.
— Щоб уловлювати фосфор, — лаконічно почав пояснювати Генрі. — Підіймаючись по димарях, гази обробляються чотирма різними способами. Колись п’ятиокис фосфору після кремацій просто випадав із життєвого кругообігу. Тепер 98 % його уловлюється. Більше ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це майже чотири сотні тонн фосфору щороку в самій лише Англії. — Генрі говорив із задоволенням і гордістю, від душі радіючи з досягнень, ніби вони були його власними. — Приємно думати, що й після смерті будемо суспільно корисними, посприяємо вирощенню рослин.