— Я чую Його! — заверещала вона. — Я чую…
— Він іде! — закричала Сароджіні Енгельс.
— Так, Він іде, я чую! — Фіфі Бредло й Том Кавагучі скочили одночасно на ноги.
— О, о, о! — нечленороздільно засвідчила Джоанна.
— Він наближається! — закричав Джім Бокановський.
Президент перехилився, натиснув вмикач — і ввірвався дзенькіт цимбалів, ревище духових інструментів і гуркіт барабанів.
— О, Він іде! — заголосила, ніби їй перерізували горлянку, Клара Детерлінг.
Почуваючи, що й для нього настав час щось робити, Бернард також підскочив і зарепетував: “Я чую Його, Він іде”. Але це була неправда. Він нічого не чув і ніхто до нього не наближався. Ніхто, не дивлячись на музику, незважаючи на піднесення й збудження. Але він махав руками й кричав не гірш за інших. І коли вони почали пританцьовувати, човгати ногами й притопувати, він також зачовгав ногами й затупотів.
Витанцьовуючи, вони пішли кружком, кожен поклав руки на стегна переднього й кричав з усіма в унісон, тупотів ногами в ритм музики, відбиваючи його руками на сідницях перед собою; дванадцять, як одна, дванадцять, як одна. “Я чую Його, я чую — Він іде!” Темп прискорився, швидше затупотіли ноги, швидше, швидше вибивали ритм долоні. І раптом могутній синтетичний бас прогув слова про наближення спокути й остаточного злиття Дванадцяти в Одному, втілення у Вищу Істоту. Бас виспівував “Оргію-поргію”, а барабани все вибивали своє жагуче:
— Оргія-поргія, — підхопили танцюристи приспів, — щастя для всіх…
Освітлення почало помалу мерхнути, затухати й одночасно тепліти, червоніти, аж доки вони почали танцювати в малинових сутінках Ембріонарію. Оргія-поргія… У кровобарвній внутріутробній темряві танцюристи продовжували крутитися, бити й вибивати невтомний ритм. Оргія-поргія… Коло похитнулося, розламалося, пари падали на кушетки, які стояли колом, — коло зовнішнє навколо кола внутрішнього — навкруг стола і стільців. Оргія-поргія… Басистий голос ніжно наспівував і воркував у червоних сутінках; здавалося, ніби якась величезна негритянська горлиця доброзичливо ширяла над танцюристами, які тепер лежали хто ниць, хто горілиць.
Вони стояли на даху. “Великий Генрі” саме проспівав одинадцять. Ніч була тепла й тиха.
— Правда ж, було чудово? — запитала Фіфі Бредло. — Правда ж, пречудово? — Вона дивилася на Бернарда з захопленням, але в захопленні вже не було ані збудження, ані хвилювання, бо там, де вдоволення, уже нема хвилювання. Захват її був екстазом досягнутого єднання — спокій не порожнечі, не сірої насиченості й ницості, а спокій гармонії життя, врівноважених сил. Спокій збагаченого, оновленого життя. Бо Служба Солідарності не лише забирала, а й давала; спустошувала, щоб виповнити. Фіфі сповнювало відчуття сили й досконалості, єднання для неї ще тривало.
— Ти ж теж вважаєш, що було чудово? — наполягала вона, дивлячися на Бернарда своїми надприродно блискучими очима.
— Так, це було чудово, — збрехав він, відводячи погляд. Її дивно змінене обличчя, здавалося, і звинувачувало його, і водночас глузливо нагадувало про те, що він перебуває в ізоляції.
Бернард був так само принизливо ізольований, як і тоді, коли почалася відправа, навіть більш усамітнений, спустошений, бо не був наповнений мертвотною ситістю. Ізольований і грішний, тоді як інші зливаються у Вищу Істоту; самотній навіть в обіймах Моргани — самотній, як ніколи в житті. Повернувшися з рожевих сутінків у світ звичного електричного освітлення, він відчув, що його знову обсіли сумніви, з якими йому несила боротися. Він почувався страшенно нещасним і, можливо (очі Фіфи звинувачувально блищали), в цьому була його власна провина.
— Справді чудово, — повторив він, але думалося знову про одне — про Морганину брову.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Дивний, дивний-предивний — такої думки була Леніна про Бернарда. Дивний настільки, що протягом наступних тижнів вона не один раз подумувала, чи не відмінити поїздку в Нью-Мексико, а замість того гайнути з Беніто Гувером на Північний полюс. Але вона вже була на полюсі минулого літа з Джорджем Едзелом, і виявився той полюс досить похмурим. Робити там нічого, готель безнадійно старомодний — спальні без телевізорів, без парфумів, сама лише гнила синтетична музика і не більше двадцяти п’яти ескалаторних кортів на двісті відпочиваючих. Ні, на Північний полюс вона не поїде. А до того ж вона була в Америці лише раз. І то тільки якихось два дні. Дешевий вояж до Нью-Йорка із Жан-Жаком Хабібулою чи Бокановським Джонсом? Вже забулося. Та й яка різниця? А полетіти цього разу на Захід на цілий тиждень дуже привабливо. Тим більше, три дні з того тижня провести в дикунській резервації. Не більше як півдесятка співробітників Центру побувало на території тих заповідників. А Бернард як альфа-психолог — один із небагатьох, хто мав право на пропуск до дикунів. Для Леніни це унікальна нагода. Але й дивацтва Бернарда також настільки унікальні, що вона вагалася, чи не ризикнути знову податися на полюс із тим волосатим Беніто? Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард…