Але Леніна плакала.
— Так не можна, так не можна, — повторювала вона. — Як ти так можеш говорити про нехіть бути частиною суспільного тіла? Зрештою, кожний працює на кожного іншого. Кожен нам потрібен, навіть епсилони…
— Знаю, знаю, — сказав насмішкувато Бернард. — “Навіть епсилони корисні”. Я також. Але мені те байдуже.
Леніну ошелешило таке блюзнірство.
— Бернарде, — запротестувала вона вражено й болісно. — Як ти смієш?
— Як смію? — перепитав він уже спокійніше й задумано. — Ні, справжня проблема в тому, що я не смію чи, радше, я добре знаю, чому я не смію. — А що, коли б я смів, коли б я був вільний, а не сформований як раб?
— Бернарде, ти говориш найжахливіші речі.
— А хіба ти не бажаєш бути вільною, Леніно?
— Я не знаю, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна радуватися, насолоджуватися. Тепер усі щасливі.
— Так, “тепер усі щасливі”, - засміявся Бернард. — Ми втовкмачуємо це п’ятирічним дітям. Але чи не хотіла б ти бути вільною і щасливою якось по-іншому, Леніно? Якось, скажімо, по-своєму, а не за колективним зразком.
— Я не знаю, про що ти ведеш мову, — повторила вона і додала: — Полетімо назад, Бернарде, — благала вона. — Я все тут так ненавиджу.
— Тобі не подобається бути зі мною?
— О, звичайно, подобається, Бернарде! Але не в цьому жахливому місці.
— Я думав, що тут… думав, ми станемо ближчими тут, де тільки море й місяць. Ближче, ніж у юрбі або навіть у моїй кімнаті. Невже ти не розумієш цього?
— Я нічого не розумію, — рішуче сказала вона, утверджуючися в тому своєму нерозумінні. Нічого! І найбільше, — продовжувала вона примирливо, — чому ти не приймаєш соми, коли тебе обсідають такі жахливі думки. Ти б відразу забув про них. І замість туги відчув би втіху. Зі мною разом, — повторила вона і крізь тривогу усміхнулася, й усмішка та була приваблива, заклична, сласна.
Він мовчки й серйозно подивився на неї, не реагуючи, на ту усмішку, — додивлявся пильно.
І Леніна не витримала — одвела очі з нервово видавленою усмішкою; хотіла згладити незручність і не знайшла, що сказати. Мовчання обтяжливо затяглося.
Нарешті Бернард заговорив тихим стомленим голосом.
— Хай буде так, — сказав він, — ми летимо назад. — І, витиснувши педаль акселератора, кинув машину в небо. На висоті тисячі двохсот метрів він включив передній гвинт. Хвилину чи дві вони летіли мовчки. Потім несподівано Бернард почав сміятися. Дивно якось, на думку Леніни, але ж таки засміявся.
— Тобі краще? — відважилася запитати Леніна.
У відповідь він зняв одну руку зі штурвала й обняв Леніну, голублячи їй груди.
“Дякувати Форду, — зраділа вона, — у нього знову все гаразд”.
Через півгодини вони вже були в його квартирі. Бернард проковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.
— Ну, як? — запитала Леніна з багатозначним лукавством, коли вони зустрілися наступного дня на даху. — Чи не гарненько нам було вчора?
Бернард кивнув. Вони сіли в літак. Легкий поштовх — і вони полетіли.
— Всі кажуть, що я надзвичайно пружна, — замислено сказала Леніна, поплескуючи себе по стегнах.
— Надзвичайно, — погодився Бернард, але в очах його був біль. “Як м’ясо”, - подумав він.
Леніна поглянула на нього занепокоєно:
— А чи не здається тобі, бува, що я занадто товста?
Він похитав заперечно головою. (“Ніби про кусень м’яса…).
— Якраз, що треба? — Бернард знову кивнув. — У всіх відношеннях?
— Цілковито, — сказав уголос. А подумав: — “Вона й сама так себе поціновує. Вона не проти того, щоб бути просто куснем м’яса”.
Леніна переможно усміхнулася. Але, виявилося, передчасно.
— Все-таки, — продовжував Бернард, помовчавши, — хай би все в нас учора закінчилося інакше.
- Інакше? А хіба це може закінчуватися інакше?
— Я не хотів, щоб усе кінчилося зляганням, — уточнив він.
Леніна здивувалася.
— Хоч би не зразу. Не в перший день зустрічі.
— Але чим же тоді?
Він наговорив безліч дурниць і небезпечних нісенітниць. Леніна подумки намагалася заткнути собі вуха, але час від часу окремі фрази проривалися в її свідомість: “…спробувати б, що вийде, якщо загнуздати свої імпульси…” — уривками долинало до неї. Ці слова, здавалося, заторкували якусь струну в її душі.
— Ніколи не відкладай на завтра те, чим можеш насолодитися сьогодні, - поважно вимовила вона.
— Двісті повторень, двічі на тиждень з чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною, — був його куций коментар. І він продовжував город городити — плести нісенітниці. — Я хочу пізнати, що таке пристрасть, — долинало до Леніни. — Я хочу пережити, зазнати сильного відчуття.