— Це просто чудово! — вигукнула Леніна. — Яз радістю тут залишуся. Шістдесят ескалаторних кортів!..
— А в резервації не буде жодного, — попередив Бернард. — Ні парфумів, ні телевізорів, ні навіть гарячої води. Якщо ти без цього не можеш, то залишайся тут і чекай, поки я повернуся.
— Чому не зможу? — образилася Леніна. — Я тільки кажу, що тут так хороше, тому що… ну, тому що прогрес — таки хороша річ, хіба ні?
— П’ятсот повторень на тиждень від тринадцятої до сімнадцятої, - сумовито пробурчав Бернард собі під ніс.
— Ти щось сказав?
— Я сказав: прогрес — хороша штука. Тому, якщо ти не дуже хочеш, то не треба в ту резервацію.
— Але ж мені справді хочеться.
— Гаразд, їдемо, — сказав Бернард майже з погрозою.
На перепустці мав бути ще підпис хоронителя резервації, і вранці вони з’явилися до нього. Негр, епсилон-плюс, узяв Бернардову візитну картку, і майже відразу їх запросили.
Хоронителем був альфа-мінусовик, короткоголовий блондин низького зросту, червонопикий, із широкими плечима, що залюбки проголошував гіпнопедичні мудрощі. Він був невичерпним джерелом недоречних інформацій і непрошених порад. Раз почавши, він торохтів і торохтів без кінця.
— …560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири окремі райони, кожна оточена дротяною огорожею під високовольтною напругою…
Тут Бернард раптом без видимої причини згадав, що не закрутив одеколонний кран у своїй домашній ванні.
— …яка постачається з електростанції Великого Каньйона…
— Це мені влетить у копієчку, доки я повернуся. — Бернард подумки бачив, як стрілка одеколонного лічильника невтомно, як мурашка, оббігає коло. — Треба негайно зателефонувати Гельмгольцеві.
— …понад 5000 кілометрів огорожі під напругою в 60 000 вольт.
— Та невже! — чемно зреагувала на драматичну паузу Леніна, зовсім не маючи уявлення, про що саме говорив хоронитель. Як тільки він знову почав гудіти, вона непомітно проковтнула таблетку соми і тепер сиділа безтурботно, не слухаючи й не думаючи ні про що, хоча її великі сині очі пильно дивилися на хоронителя з виразом зосередженої уваги.
— Торкнутися до огорожі означає негайну смерть, — урочисто проголосив хоронитель. — Отже з дикунської резервації втекти не можна.
Слово “втеча” прозвучало багатозначно.
— Мабуть, — сказав Бернард, підводячись, — нам пора вже йти. (Маленька чорна стрілка лічильника оберталася безнастанно, вона була наче комаха, що поїдає час, а разом з ним і його гроші.)
— Не можна втекти, — повторив хоронитель, запрошуючи сісти знову на стілець. А що перепустка ще не була підписана, Бернардові довелось послухатися. — Для тих, хто народився в резервації. І пам’ятайте, моя дорога… — додав він, непристойно підморгуючи Леніні й переходячи на масний шепіт. — Не забувайте, що в резервації діти ще народжуються, хоч як це огидно виглядає…
Він сподівався, що ця сороміцька тема змусить Леніну почервоніти, але вона лише осміхнулася з удаваною розсудливістю і сказала:
— Та невже?
Розчарувавшись, хоронитель почав знову:
— Ті, що народжуються в резервації, я повторюю, приречені там і вмерти. Їхнє життя протече…
Протече… Децилітр одеколону кожної хвилини. Шість літрів за годину…
— Може, — спробував знову Бернард, — нам слід…
Нахилившись уперед, хоронитель постукав по столу вказівним пальцем.
— Ви запитаєте мене, скільки живе людей у резервації. І я відповім, — прогудів він переможно, — я відповім, що ми не знаємо. Ми можемо тільки здогадуватися.
— Та невже?
— Саме так, дорога дівчино.
Шість на двадцять чотири, ні, точніше шість на тридцять шість. Бернард поблід, тремтячи від нетерпіння. Але гудіння хоронителя невблаганно тривало.
— …приблизно 60.000 індіанців і метисів… геть дикі… Наші інспектори іноді відвідують… ніякого іншого зв’язку з цивілізованим світом… ще зберігають свої огидні навики і звичаї… одружуються, якщо ви знаєте, що то таке… сім’ї… ніякого кондиціювання… повторні забобони… християнство, тотемізм, культ предків… вимерлі мови, як зуні, іспанська, атапаська… пуми, дикобрази й інші люті звірі… інфекційні хвороби… жерці… отруйні ящірки…
— Та не може бути!..
Нарешті вони вирвалися. Бернард побіг до телефону. Швидше, швидше, але щоб добитися до Гельмгольца, витрачено майже три хвилини.
— Ніби ми вже між дикунами, — поскаржився він Леніні. — Проклята некомпетентність!
— Ковтни таблетку, — порадила Леніна.
Він відмовився, воліючи гніватися. І нарешті, дякувати Форду, додзвонився. Гельмгольц слухав. Бернард роз’яснив, що сталося, і той обіцяв відразу ж піти й закрутити кран. Так, негайно. А принагідно повідомив, що Директор Вирощувально-Кондиціювального Центру вчора ввечері публічно говорив…