- І це її за місяць-другий прикінчить, — довірливо зізнався лікар Бернардові. — Одного дня дихальний центр виявиться паралізованим. Дихання зникне. Скінчиться. І тим краще. Якби ми могли відмолоджувати, то була б інша розмова. Але ми не можемо.
На загальний подив (хай собі Лінда втішається сомою — нікому те не заважає), Джон намагався протестувати.
— Але ж, даючи їй стільки таблеток, ви вкорочуєте їй життя!
— До певної міри — так, — погоджувався лікар Шоу. — Але, з іншого боку, ми фактично його продовжуємо. (Джон здивовано звів брови.) Нехай сома вкоротить ваше життя на декілька років, — продовжував лікар, — зате, подумайте, які незміримі, позачасові простори вона дає. Кожна сомовідпустка — частинка того, що наші предки називали вічністю.
Джон почав розуміти.
- “На наших очах і вустах була вічність”, - пробурмотів він.
— Що?
— Нічого.
— Звичайно, — провадив лікар Шоу, — не можна дозволяти людям раз у раз тікати у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але коли її нема…
— Все одно, — наполягав Джон, — мені здається, що це негарно.
— Що ж, якщо ви хочете, щоб вона весь час кричала як навіжена, домагаючися соми… — знизав плечима лікар.
І Джон мусив урешті піддатися. Лінда мала свою сому. Відтоді, залігши в кімнатці на тридцять сьомому поверсі будинку, де жив Бернард, з постійно увімкнутими радіо й телевізором, відкритим краном, з якого капала й пахтіла пачуль, вона знай ковтала таблетки. Лежачи в ліжку, вона водночас була десь далеко, безмежно далеко, у сомовідпустці, на сомовідпочинку в якомусь іншому світі, де радіомузика ставала лабіринтом дзвінких тонів, ковзким, животрепетним лабіринтом, який вів прекрасно-неуникненними звивами до ясного центру абсолютного щастя, де телевізійні образи, що кружляли в танці, ставали акторами в невимовно приємному, суперспівучому стереоконтактному фільмі, де аромат пачулі, що капала з крана, означав більше, ніж просто пахощі — він виростав у сонце, мільйон сексофонів, пристрасні обійми Попе, але набагато дужчі, незрівнянно солодші і безконечні.
— Ні, відмолоджувати ми не вміємо. Але я дуже радий, — продовжував лікар Шоу, — що маю нагоду побачити одряхління, старечість на людській істоті. Дуже вам вдячний, що запросили мене. — І лікар потис Бернардову руку.
Отож усі жадали бачити Джона. А що Джона можна було бачити лише за посередництвом Бернарда, його уповноваженого опікуна, той, себто Бернард, уперше в житті відчув, що з ним поводяться не просто нормально, а як з визначною особою. Припинилися розмови про алкоголь у його кровозаміннику, перестали глузувати з його зовнішності. Генрі Фостер випромінював товариськість; Беніто Гувер подарував шість пакунків секс-гормональної гумки; асистент Визначальника приходив і улесливо напрошувався на одну з Бернардових вечірок. А щодо жінок, то варто було Бернардові лише натякнути — і він міг мати, яку вподобав.
— Бернард обіцяв познайомити мене з Дикуном наступної середи, — тріумфуючи, оголосила Фенні.
— Я така рада, — сказала Леніна. — А тепер погодься, що ти помилялася щодо Бернарда. Хіба не правда, він дуже милий?
Фенні ствердно кивнула головою.
— Признаюся, — згодилась вона, — я приємно здивована.
Начальник Ампульного цеху, Головний Визначальник, три заступники асистентів Генерального Запліднювальника, професор стереоконтактних фільмів з факультету емоційної інженерії, декан Вестмінстерської Громадської Співальні, інспектор бокановськифікації — список знаменитостей, що бували на вечірках у Бернарда, ставав безконечним.