— Минулого тижня в мене було аж шестеро дівчат! — похвалився Бернард Гельмгольцу. — Одна в понеділок, дві у вівторок, ще дві у п’ятницю і одна в суботу. І принаймні ще дюжина набивалася — аби я тільки мав час та охоту…
Гельмгольц слухав те вихваляння мовчки, але так похмуро й несхвально, що Бернард образився.
— Ти заздриш, — сказав Бернард.
Гельмгольц заперечливо похитав головою.
— Мені просто сумно, — відповів він.
Бернард так і пішов ображеним. Ніколи, зарікся собі, ніколи більше не заговорю до Гельмгольца.
Минали дні. Успіх забив Бернардові памороки і цілком примирив його, наче добрий наркотик, зі світом, таким донедавна несправедливим. Тепер, визнаючи Бернардову значущість, світ став хорошим. Але й, умиротворений успіхом, Бернард не хотів відмовитися від привілею критикувати порядок речей у тому світі. Бо сам акт критики посилював у ньому відчуття власної ваги й значущості. Тим більше, він щиро вірив, були речі, які варто критикувати. (До того ж йому подобався успіх і дівчата на вибір). Перед усіма, хто тепер підлещувався до нього заради знайомства з Дикуном, Бернард хизувався ущипливою єретичністю. Його чемно слухали. Але за спиною хитали головами. “Цей молодик кепсько скінчить”, - примовляли з тим більшою певністю, що самі у належний час намірялись подбати, щоб той кінець був справді кепським… “І не знайде він ще одного Дикуна, аби знову порятуватись”, - додавали декотрі. Проте поки що Бернардові вистачало й одного Дикуна, аби ви з ним обходились чемно. Він почував себе винятковою особистістю, велетом, і водночас був легкий від радощів, легший за повітря.
— Легший за повітря, — сказав Бернард, показуючи догори. Як перлина у небі, високо-високо висіла повітряна куля, запущена Департаментом погоди, й рожево виблискувала на сонці.
“…згаданому Дикунові, - писалося в інструкціях для Бернарда, — слід показати цивілізоване життя в усіх вимірах…”
Тож Дикуну й показували його тепер з пташиного польоту — з платформи Черінг-Т вежі. Начальник станції й штатний метеоролог служили за провідників. Але говорив майже весь час Бернард. У піднесенні він поводився так, ніби був щонайменше Світовим Контролером. Він ширяв у піднебессі.
З небес опустилась “Бомбейська зелена ракета”. Сходили пасажири. Восьмеро ідентичних дравидських близнюків-бортпровідників у хакі визирали з восьми вікон кабіни.
— Тисяча двісті п’ятдесят кілометрів за годину, — значущо мовив начальник аеропорту. — Що скажете на це, пане Дикун? Непогано, га?
— Непогано, — погодився Джон. — Але Аріель міг облетіти всю Землю за сорок хвилин.
“Дикун, — писав Бернард у своєму рапорті Мустафі Монду, — не виказує особливого здивування чи благоговіння перед відкриттями цивілізації. Немає сумніву, це частково пояснюється тим, що про них він чув від тієї жінки Лінди, його м…”.
Мустафа Монд насупився: невже цей дурень думає, що його, Мустафу, шокує це слово, написане повністю?
“Частково також тим, що його інтерес зосереджений на тому, що він називає “душею”, яку вперто вважає чимось реальним, цілком незалежним від фізичного середовища. Я ж переконую його в тому, що…”
Контролер пропустив наступне речення і вже хотів був перегорнути сторінку в пошуках чогось конкретнішого й цікавішого, коли його очі натрапили на ряд дивних фраз: “…хоч мушу зізнатися, — прочитав він, — що тут я згоден із Дикуном, котрий вважає наше цивілізоване буття занадто легким чи, як він висловлюється, дешевим. Принагідно хотів би звернути увагу Вашої фордності на…”
Мустафа Монд не знав, гніватися йому чи сміятися. Сама думка про те, що це створіння пхається повчати його — його! — щодо суспільного ладу, не лізла ні в тин ні в ворота. Та він з глузду з’їхав! “Треба його провчити”, -вирішив Головконтр подумки, відкинув голову назад і голосно засміявся. Втім, із “провчанням” можна поки що зачекати.
Це була маленька фабрика світлового обладнання для гелікоптерів, що входила до Корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (бо рекомендаційний лист від Контролера мав магічну силу) головний технолог і менеджер Людського Елемента. Зійшли вниз до виробничих приміщень.
— Кожен процес, — пояснював менеджер, — виконується по змозі однією бокановськифікованою групою.
І справді, вісімдесят три майже безносих чорнявих короткоголових дельтовиків займалися холодною штамповкою. П’ятдесят шість чотиришпиндельних хрипливих токарних автоматів обслуговувалися п’ятдесятьма шістьма горбоносими рудими гаммами. Сто сім запрограмованих на спеку епсилонів працювало в ливарні. Тридцять три довгоголові жінки-дельтовички, вузькобедрі, рудуваті і всі як одна зростом 169 ±2 см, нарізали шурупи. У збірному цеху два виводки гамма-плюсовиків карликового зросту складали генератори. Два низькі робочі столи стояли один проти одного, між ними повз конвеєр, наповнений окремими деталями; сорок сім темноволосих стояли проти сорока семи русявих. Сорок сім кирпатих проти сорока семи горбоносих, сорок сім із довгими підборіддями проти сорока семи без підборідь зовсім. Зібрані механізми інспектувалися вісімнадцятьма ідентичними кучерявими шатенками в гамма-зеленому, пакувалися тридцятьма чотирма коротконогими дельта-мінус лівшами і вантажились на машини шістдесятьма трьома синьоокими, лляноволосими мурими епсилонами-напівкретинами. “О прекрасний, дивний новий світ…” — пам’ять злостиво підкинула Дикуну Мірандині слова. — “О прекрасний, дивний новий світ, де проживають такі люди!”