— Невже ти йому не подобаєшся? — здивувалась Фенні.
— Часом мені здається, що подобаюся, часом — ні. Він завжди намагається уникнути мене; виходить з кімнати, коли я заходжу, не торкнеться й рукою, навіть не дивиться на мене. Але буває — раптом обернуся і вловлю на собі його пильний погляд, і тоді… Ну, ти сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.
Так, Фенні знала.
— Я не можу цього зрозуміти, — пересмикнула Леніна плечима. Вона дивувалася і була не лише збентежена, а й занепокоєна. — Тому що, розумієш, Фенні, він мені подобається.
Подобався він їй дедалі дужче. “І ось тепер — справжній шанс, — думала вона, пудрячись після ванни. — Трохи тут, трішки тут — справжній шанс!” Її піднесений настрій перелився в пісню:
Ароматний орган грав приємно освіжаюче “Рослинне каприччіо” — брижисті акорди з послідовних нот чебрецю, бузкового цвіту, волошок, мирти, естрагону, серії сміливих модуляцій по всій гамі пряних нот, аж до амбри, й повільне повернення через сандалове дерево, камфору, кедр, свіжоскошене сіно (іноді з тонкими штрихами дисонансу — подуви ліверу або ледве помітні натяки на свинячий гній) — назад до простих ароматів, якими починалося каприччіо. Завмер останній подув чебрецю, залунали оплески. Спалахнуло світло. У машині синтетичної музики розгортався сувій звукового запису. Тріо для суперскрипки, супервіолончелі й гобою переповнило повітря приємною знемогою. Тридцять чи сорок тактів — і на цьому інструментальному тлі почав виводити трелі якийсь надлюдський голос, то грудний хрипкуватий, то з високої ноти, то глухий, як флейта, то тужливо гармонійний, — він без зусиль переходив від Гаспар-Фостерового регістру на самих гранях музичного тону до вібруючих ультразвукових кажанячих нот, вищої за найвищу сі-бемоль, яку 1770 року в опері герцога Парми, Моцартові на подив, пронизливо взяла Лукреція Аджугарі — єдиний в історії музики раз.
Занурившись у свої пневматичні крісла, Леніна й Дикун нюхали й слухали. А потім настала черга сприймати очима й шкірою. В залі погасло світло, масивні вогняні літери виступали з темряви. ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУЦІЛЬНИЙ СУПЕРСПІВ, СИНТЕТИЧНА МОВА. КОЛЬОРОВИЙ СТЕРЕОКОНТАКТНИЙ ФІЛЬМ ІЗ СИНХРОНІЗОВАНИМ АРОМАТО-ОРГАННИМ СУПРОВОДОМ.
— Берись за оті металеві гульки на поручнях крісла, — прошепотіла Леніна, — бо інакше не буде стереоконтактного ефекту.
Дикун зробив, як було сказано. Тим часом вогненні літери зникли. Секунд десять вони сиділи у цілковитій темряві, аж раптом сліпучі і незрівнянно тримірніші, ніж наяву, набагато живіші від живого, появилися стереоскопічні образи величезного негра й золотоволосої юної круглоголової плюс-бети, що стискали одне одного в обіймах.
Дикун здригнувся. Як засвербіли губи! Він підніс руку до рота. Лоскотання пропало. Опустив руку знову на металічну гульку — і лоскіт відновився. Тим часом ароматний орган дихав чистим мускусом. Із репродуктора воркувала супергорлиця: “У-у-у-г”, - і суперафриканський басище, вібруючи тридцять два рази на секунду, відповідав: “Уа-а-аг!” “У-у-уг!” — “У-а-аг!” Знову стулялися стереоскопічні губи — і знову лицеві еротичні зони шести тисяч глядачів в “Алгамбрі” дрижали від нестерпної гальванічної сверблячки-насолоди: “Уууг!..”
Сюжет фільму був дуже простий. Через декілька хвилин після перших “ууууг” і “уааг” (дуету коханців) і цілування на знаменитій ведмедячій шкурі, кожна волосинка якої — асистент Визначальника мав цілковиту рацію — була виразно окреслена й відчутна, негр потрапив у аварію з гелікоптером — вдарився об землю. Бум! Біль пронизав лоби глядачів. У залі здійнялося ойкання й охкання.
Від потрясіння всі прищеплені негрові навики полетіли шкереберть. До бети-блондинки він загорівся маніякально-ревнивою пристрастю. Вона протестувала. Він наполягав. Далі йшла боротьба, переслідування, напад на суперника, нарешті сенсаційно-захоплююче викрадення блондинки. Бета занесена під небо, три тижні захмарного кружляння з чорним ідіотом у несамовитому антисуспільному тет-а-тет. Нарешті, після цілої серії пригод і всілякої повітряної акробатики трьом красеням юнакам-альфам вдалося порятувати дівчину. Негра відправляють у Центр Переформування Дорослих, і фільм закінчується статечно й щасливо — бета-блондинка обдаровує своєю любов’ю всіх трьох рятівників. На хвилину вони переривають любощі, щоб проспівати синтетичний квартет під акомпанемент супероркестру й органного запаху гарденій. Тоді наостанок з’являється ведмедяча шкура, і під рев сексофонів у темряві зникає останній стереоскопічний поцілунок, останній електролоскіт завмирає на губах, як умираючий метелик, що тріпоче, тріпоче дедалі знесиленіше, кволіше і нарешті стає геть нерухомим.