Але для Леніни метелик ще не відтрепетав. Навіть після того, як засвітилося світло, коли вони повільно, разом з юрбою човгали до ліфтів, дух метелика ще лоскотав їй губи, продряпуючи тендітні борозенки дрожу і насолоди на її шкірі. Її щоки паленіли під росяно-прозорими очима, а груди набубнявіли. Вона впіймала Дикунову в’ялу руку й притисла її до себе. Блідий, зболілий спраги і засоромлений своїм прагненням, Джон несміло глянув на неї. Ні… Він не вартий. На мить їхні очі зустрілися. Які великі скарби обіцяв її погляд! Джон поспішно відвів очі і визволив руку. Несвідомо він побоювався, щоб вона не перестала бути такою, якої він не вартий.
— По-моєму, вам не слід дивитись таких речей, — сказав він, поспішаючи заздалегідь перенести вину за всі можливі в минулому чи майбутньому відступи від досконалості з самої Леніни на довколишні обставини.
— Яких речей, Джоне?
— Як цей жахливий фільм.
— Жахливий? — щиро здивувалася Леніна. — По-моєму, він просто чудесний.
— Гидкий, низькопробний фільм! — обурено вигукнув Джон. — Це ганебно!
Вона покрутила головою, не розуміючи, що він має на увазі. І чому Джон такий дивак? Чому навмисне хоче все зіпсувати?
В таксікоптері він уникав дивитися на неї. Скутий непорушними обітницями, ніколи-ніколи не виголошуваними, покірний законам, що вже давно втратили силу, він сидів і відчужено мовчав. Час від часу, ніби чийсь палець бринькав по туго натягненій, готовій обірватися струні, його тіло здригалося від раптового нервового шоку.
Таксікоптер сів на даху багатоповерхового Леніниного будинку. “Нарешті, - думала вона, виходячи з таксі. -Нарешті, хоч він і був допіру такий дивний”. Зупинившися під ліхтарем, вона глянула в своє дзеркальце. Нарешті. Так, ніс у неї трохи лискучий. Вона потерла його напудреною подушечкою. Поки Джон розрахується за таксі, якраз вистачить часу. Вона припудрила лиснючі місця, розмірковуючи: “Він жахливо красивий. Йому б не слід так соромитися, як Бернардові, а проте він торопіє… Хтось інший давно б уже взяв мене. Але тепер нарешті…” Із круглого дзеркальця до неї заусміхалися припудрений носик і півщоки.
— На добраніч, — промовив з-за спини придушений голос.
Леніна різко обернулась. Джон стояв у дверях таксі, вп’явшися в неї очима; очевидно, він так і стояв увесь час, поки вона пудрила носика, і чекав. Але чого? Певно, вагався, не наважуючись, і думав, думав. Але про що? Ну, що за дивак, прости Господи!
— На добраніч, Леніно, — повторив Джон, тужачись усміхнутися.
— Але, Джоне… Я думала, що ти… Хіба ти не…
Дикун зачинив двері і, нахилившись уперед, сказав щось пілотові. Гелікоптер здійнявся угору.
Крізь вікно у підлозі Дикун бачив піднесене догори обличчя Леніни, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Рот її був відкритий — вона гукала його. Її вкорочена фігура й змалілий раптом квадрат даху зникли у темряві.
Через п’ять хвилин Джон зайшов до своєї кімнати. Він вийняв зі схованки обгризений мишами том, з побожною обережністю розгорнув замацані й зім’яті сторінки й почав читати “Отелло”. Він пригадав, що Отелло, як і герой з “Трьох тижнів на гелікоптері”, був чорношкірий.
Витерши сльози, Леніна пішла через дах до ліфта. Спускаючись униз до двадцять сьомого поверху, вона витягла пляшечку з сомою. Одного грама, вирішила вона, не вистачить, горе її не з однограмових. Але якщо прийняти два грами, то, чого доброго, можна своєчасно не прокинутись. Вона знайшла компромісне рішення — висипала в ліву долоню три півграмові таблетки.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Бернардові довелося кричати крізь замкнені двері: Дикун уперто не хотів відчиняти.
— Але тут усі чекають на тебе!
— Нехай чекають, — почувся приглушений голос крізь двері.
— Але ж ти добре знаєш — ох, як тяжко надавати голосу переконливості, коли горлаєш з усіх сил!.. — Я запросив їх саме на зустріч з тобою.
— Спочатку треба було запитати мене, чи я хочу з ними зустрітися.