Плекати образу на Архіспівальника марна річ, неможливо так само помститися й Головному Ампульнику чи асистентові Визначальника.
Як жертва Дикун мав для Бернарда величезну перевагу над іншими в тому, що був досяжний. Однією з головних функцій товариша є терпіти кару (в м’якій і символічній формі), кару, яку б ми хотіли, але неспроможні завдати ворогам.
Іншим Бернардовим другом-жертвою був Гельмгольц. Коли Бернард, зазнавши поразки, прийшов до нього поновити дружбу, яку в часи успіху не вважав за потрібне підтримувати, Гельмгольц погодився. Погодився без докору, без жодного коментаря, ніби й забув, що колись між ними була якась сварка. Зворушений цим, Бернард одночасно почувався приниженим такою великодушністю, тим більш дивною, і тому ще принизливішою, що вона аніскілечки не походила від соми, а була повністю проявом Гельмгольцевого характеру. Це був Гельмгольц повсякденний, що вмів забувати й пробачати, а не Гельмгольц, задурманений сомою. Бернард, звичайно, був вдячний (велика втіха — знову мати друга) і водночас ображений (приємно було б якось досадити Гельмгольцу за його великодушність).
При першій же зустрічі Бернард вилив другові свої нещастя й прийняв слова розради. І лише через декілька днів він довідався, собі на диво й сором, що не він один у біді. Гельмгольц також законфліктував із Владою.
— Це сталося через вірші, - пояснював Гельмгольц. — Я читав звичайний курс із Вищої емоційної технології для студентів третього року навчання. Дванадцять лекцій, з яких остання була про поезію. Точніше: “Про використання віршів у моральній пропаганді та в рекламі”. Я завжди ілюструю свої лекції багатьма конкретними прикладами. Цього разу я вирішив пригостити їх віршиком, який тільки-но сам написав. Чисте безумство, звичайно, але не міг стриматися, — засміявся Гельмгольц. — До того ж кортіло побачити, яка буде реакція. Крім того, — додав він серйозніше, — я хотів упевнитися, чи зможу надихнути їх тими почуттями, які мав сам, пишучи вірші. О Форде! — Він знову засміявся. — Який здійнявся крик! Директор Інституту викликав мене й пригрозив негайно звільнити з роботи. Відтепер я піднаглядна людина.
— А про що твої вірші? — запитав Бернард.
— Про усамітнення.
Бернард звів брови.
— Якщо хочеш, я продекламую, — і Гельмгольц почав:
Отож, я навів їм це як приклад, а вони донесли на мене Директорові.
— Я не дивуюся, — сказав Бернард. — Бо віршик заперечує все, чого навчають під час сну. Не забувай — їм щонайменше чверть мільйона разів втовкмачували, що самотність шкідлива.
— Знаю. Але мені хотілося побачити, який буде ефект у слухачів.
— От і побачив.
Гельмгольц лише засміявся.
— Я відчуваю, — сказав він, помовчавши, — ніби знаходжу, ніби вже бачу те, про що варто писати. Ніби я стаю здатним використати ту силу, яку відчуваю в собі, - особливу, приховану силу. Здається, у мені щось пробуджується.
“Наперекір біді він щасливий”, - подумав Бернард.
Гельмгольц і Дикун відразу заприятелювали. Та так сердечно, що Бернарда аж шпигонули заздрощі. За всі ці тижні йому не пощастило так зблизитися з Дикуном, як Гельмгольцові з першого дня. Спостерігаючи їх, прислухаючись до їхніх розмов, Бернард іноді жалкував, що звів їх докупи. Він соромився своїх заздрощів, намагався їх притлумити то зусиллям волі, то сомою. Але зусилля не мали особливого успіху, а сомою без кінця напихатись не будеш. Мерзотні ревнощі-заздрощі настирливо поверталися знову й знову.
Під час третьої зустрічі з Дикуном Гельмгольц прочитав йому свого вірша про самотність.
— Як тобі мої вірші? — запитав, коли скінчив.