— А для чого це треба… — почала була Леніна й не кінчила. В її голосі чулася нотка роздратування: коли прихиляєшся ближче й ближче, тягнешся розтуленими губами і раптом незграба-дурень схоплюється на ноги, а ти мов провалюєшся в порожнечу, то мимоволі охопить досада, хоч у твоїй крові й циркулює сома.
— У Малпайсі, - пробелькотів Дикун, — треба було принести шкуру гірського лева, кугуара… Тобто, коли хочеш з кимось одружитися. Або вовчу…
— В Англії немає левів, — майже різко сказала Леніна.
— Та хоч би й були, — негадано вибухнув презирливим обуренням Дикун, — їх би все одно повбивали з гелікоптерів чи потруїли отруйними газами. Я б зовсім не так змагався з левами, Леніно! — Розправивши плечі, він відважився знову глянути на неї і не побачив на її обличчі нічого, крім досади й нерозуміння. — Я зроблю що завгодно, — продовжував він збентежено, все більше плутаючись у словах. — Усе, що ти тільки забажаєш. Є види важкого спорту, ти знаєш. Але ті зусилля приносять насолоду. От і я б… Накажи — і я буду підмітати підлогу…
— Для цього є пилосос, — збентежено сказала Леніна. — Замітати підлогу нема потреби.
— Потреби нема, але й непрестижна робота може бути виконана шляхетно. От я й хотів би зробити щось благородно. Невже ти не розумієш?
— Але ж у нас є пилососи.
— Не в тому річ…
- І є епсилони-напівкретини, щоб пилососити, — продовжувала вона своє. — Ну, справді, для чого тобі це?
— Для чого? Та заради тебе, Леніно, заради тебе. Щоб показати, що я…
— Але яке відношення мають вакуумні пилососи до левів?..
— Щоб показати, як я дуже…
— А леви — до того, що ти радий мене бачити? — вона все більше дратувалася.
— Як я люблю тебе, Леніно! — вимовив він із мукою в голосі.
Хвиля радості затопила Леніну, до щік припливла кров.
— Ти освідчуєшся в коханні, Джоне?
— Мені б ще не годилося цього говорити, — вигукнув Дикун, ледь не заламуючи рук, — поки не… Слухай, Леніно, в Малпайсі закохані беруть шлюб.
— Беруть що? — знову почала сердитися Леніна. Про що він торочить?
— Назавжди. Дають обіцянку завжди жити разом.
— Що за маячня! — Леніна була по-справжньому шокована.
- “Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду…”[7]
— Що таке?
— Це у Шекспіра так: “Але якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий…”[8]
— Джоне, Форда ради, говори по-людськи. Я не можу зрозуміти ні слова з того, що ти тут мелеш. Спершу якісь вакуумні пилососи, потім якісь вузли. Ти доведеш мене до нестями. — Вона схопилася й, ніби боячись, що й Джон утече від неї, як тікає смисл його слів, стиснула його зап’ястя. — Відповідай мені прямо: подобаюся я тобі чи ні?
Зробилося тихо. І він ледь чутно сказав:
— Я люблю тебе більше за все на світі.
— Так чому ж ти відразу так не сказав? — вигукнула вона, і її роздратування було таким сильним, що гострі нігті самі вп’ялися йому в шкіру. — Верзеш нісенітниці про віночки, пилососи й левів і позбавляєш мене радості стільки тижнів. — Вона випустила його руки й відкинула їх від себе. — Якби ти мені так не подобався, — сказала вона, — я б на тебе люто розсердилася…
І раптом її руки обхопили його шию, він відчув її ніжні губи на своїх губах. Такі приємно ніжні, такі теплі й електризуючі, що Джон не міг не згадати обіймів у “Трьох тижнях у гелікоптері”. “Ууу-ууу!” — завивала трьохвимірна блондинка; “Ааа! Ааа!” — нелюдським голосом гув негр-полюбовник. Жах, Паскудство!.. Він спробував був визволитися, проте Леніна ще тугіше стисла свої обійми.
— Чому ти мовчав? — прошепотіла вона, відкинувши голову, щоб глянути на нього. В її очах був лагідний докір.
“Так ти повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих ніколи не здолають обернути мою любов на хіть”[9]. Ніколи, нізащо! — вирішив Джон.
— Дурненький, — шепотіла Леніна. — Я так тебе хотіла, і якщо ти також хотів мене, то чому ж ти не…
— Але, Леніно, — почав він протестувати, і вона негайно розчепила свої руки й відпустила його. Він на хвилинку подумав, що вона зрозуміла його безмовний натяк. Та коли вона розстібнула свій білий пояс із кишеньками й акуратно повісила його на спинку стільця, він зрозумів, що помилився.
— Леніно! — боязко повторив він.
А вона вже смикнула “блискавку” — і її моряцька біла блузка розпахнулась донизу. Тут уже Джонова підозра згустилася в тверду певність.
— Леніно, що ти робиш?
Джик, джик! — у відповідь. Вона вилізла зі свого моряцького кльошу й залишилася в блідо-рожевій комбінації. Золота застібка, подарована Архіспівальником, поблискувала на грудях.