“Бо перса їхні білі, що до себе з віконця загратованого ваблять цікаві погляди чоловіків…”[10]Співучі, гримучі, чарівні слова робили її подвійно небезпечною, подвійно принадною. Ніжна, ніжна, але пронизлива! В’їдаючись, вгвинчуючись у розум, розбиває рішучість. “Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь…”[11]
Джик! Округла рожевість комбінації розпалась, мов навпіл розрізане яблуко. Вигин рук, крок однією, потім другою ногою — і комбінація мляво, ніби спустивши дух, лежить на підлозі.
У туфельках і шкарпетках і недбало збитій набакир круглій шапочці Леніна наближалася до нього.
— Коханий, коханий! Чому ж ти досі мовчав! — вона простягала до нього руки.
Але замість того, щоб у відповідь сказати “Кохана!” й прийняти її в обійми, Дикун із жахом відступив, відмахуючись руками, ніби відганяючи якусь причіпливу й небезпечну тварину. Чотири кроки назад — і він уперся в стіну, як у безвихідь.
— Коханий! — говорила Леніна і, поклавши свої руки Джону на плечі, притискалась до нього. — Обійми мене. Обіймай мене, любий, поки не зімлію! — В її розпорядженні, виявляється, теж була поезія, принаймні слова, які співають, чарують і б’ють барабанами. — Поцілуй мене, — вона замружила очі й знизила голос до дрімотного шепоту. — Цілуй мене, поки не зомлію. Обійми мене, любий, міцніше.
Дикун, ухопивши її за руки, одірвав їх від своїх плечей і грубо відштовхнув геть.
— Ой! Мені боляче, ти мене… ой! — Раптом вона заніміла. Жах змусив її забути про біль. Розплющивши очі, вона побачила його обличчя. Ні, не обличчя Джона, а якогось шаленого незнайомця — бліде, спотворене сіпанням і скаженою, незрозумілою люттю. Приголомшена, вона прошепотіла: “Що з тобою, Джоне?” Та він не відповідав, упершися в неї несамовитими очима. Руки, що стискали її зап’ястя, тремтіли. Дихав він важко й нерівно. Почувся слабий, але моторошний скрегіт зубів. — Що з тобою? — Леніна вже майже кричала.
І, ніби отямившись від того крику, Джон схопив її за плечі й затряс.
— Блудниця! Потаскуха! Нахабна шлюха! Курва!
— Ой, не тре-е-ба-а-а! Перестань! — голос її від того трясіння скидався на бекання й мекання.
— Повія!
— О, зжалься-я-а-а…
— Проклята шлюха!
— Краще-е-е півгра-а-ама, ніж… — почала вона.
Дикун відштовхнув її з такою силою, що вона не втрималась на ногах і впала.
— Геть! — зерепетував він, загрозливо нависаючи над нею. — Забирайся геть з-перед моїх очей, а то вб’ю. — Він зціпив кулаки.
Леніна затулилася рукою.
— О, благаю, будь добрим, Джоне, не бий мене…
— Забирайся! Геть! Швидше!
Затулившись рукою, перелякано стежачи за кожним його рухом, вона схопилась на ноги і, пригинаючись та ховаючи голову, кинулася до ванни.
Дикун навздогін дав їй ляпаса по сідницях, сильного і лункого, як постріл.
— Ой! — підскочила Леніна.
Замкнувшись у ванні й відсапавшись, вона взялась оглядати свої пошкодження. Ставши спиною до дзеркала, зирнула через ліве плече. На перлистій шкірі виразно рум’янів відбиток розчепіреної долоні. Обережно потерла ясно-червоний слід.
А за дверима Дикун походжав сюди й туди під музику й барабани магічних слів, що гриміли у вухах. “І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять, — гуркотіли божевільні слова. — Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса — це божі сотворіння, а що нижче — те від диявола. Там — пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву”[12].
— Джоне! — долинув боязко-підлесливий голос із ванни. — Джоне!
“О ти, отруйне зілля чарівне, — таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться, — о краще б ти ніколи й не родилася на світ!.. Невже для того створено оцей папір прекрасний, цю чудову книгу, щоб тільки написати там “повія”? Що ти вчинила?.. Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа…”13
Але Ленінині парфуми ще плавали над ним, на куртці біліла пудра, що нагадувала бархатисте Ленінине тіло. “Повія безсоромна, повія безсоромна, — невблаганно стугоніло в свідомості. — Повія…”
— Джоне, мені б мій одяг…
Він підняв моряцькі штани, матроску й комбі.
— Відчини! — гукнув, гримнувши носаком у двері.
— Не відчиню… — голос був переляканий, проте норовистий.