— Чи не можна б поводитись пристойніше? — неголосно, але сердито сказала вона.
Та озирнувшися, побачила, що півдюжини близнят уже схопилося й поспішає до них. Коло розпалося. Ще мить і… Ні, цим ризикувати не слід: смертевиховання цілої групи може бути відкинене назад на шість чи сім місяців. Вона поквапилась до своїх вихованців.
— А кому шоколадного тістечка? — запитала вона голосно й весело.
— Мені! — закричала хором вся бокановськифікована група. Ліжко номер двадцять було геть забуте.
— О Боже, о Боже, о Боже… — повторював Дикун подумки. У хаосі горя й каяття, які сповнювали його душу, залишилося тільки це слово. — О Боже, — прошепотів він. — Боже…
— Що це він балакає? — пролунав поряд виразний і пронизливий голос, перекриваючи рулади супермузики.
Дикун здригнувся, відвів руки від обличчя й оглянувся. П’ятеро близнюків у хакі, кожний із недогризком шоколадного тістечка в правій руці, з однаковими обличчями, по-різному замурзаними рідким шоколадним кремом, стояли рядком, по-мопсячи витріщившись на нього. Коли він обернувся до них, вони дружно й весело вищирили зуби. Один з них вказав своїм недоїдком на Лінду.
— Що, вже вмерла?
Дикун якусь мить мовчки дивився на них. Потім мовчки звівся на ноги й мовчки, повільно пішов до дверей.
— Що, вже вмерла? — дріботів поряд допитливий близнюк.
Дикун глянув на нього й відштовхнув. Близнюк упав на підлогу й негайно заверещав. Дикун навіть не озирнувся.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Чорноробочий персонал Госпіталю для вмираючих складався зі ста шістдесяти двох дельт, поділених на дві бокановськифіковані групи: в одній вісімдесят чотири рудоголові жінки, у другій — сімдесят вісім чорнявих довгоголових чоловіків. О шостій годині, коли кінчався робочий день, обидві групи збирались у вестибюлі, де замісник помічника касира видавав їм належний раціон соми.
Вийшовши з ліфта, Дикун опинився між них. Але його свідомість була заповнена думками про смерть, почуттям горя і каяття. Неуважно, не усвідомлюючи того, що робить, він проштовхувався крізь натовп.
— Чого пхаєшся? Куди прешся?
З багатьох окремих горлянок лунали лише два голоси — тоненький і басовитий. Безконечно повторені, ніби в ряді дзеркал, перед ним були два обличчя. Одне — безволосе, у ластовинні, облямоване рудою парослю, друге — тонке, дзьобате, щетинисте, два дні неголене. Вони сердито оберталися до нього з усіх боків; гострі стусани ліктями під ребра примусили його очутитися. Він оглянувся й побачив, із почуттям огиди й жаху, що його знову оточує нестерпний, маячний, цілодобовий кошмар невиразної одноманітності. Близнята, близнята… Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті. І тут черви, але більші, дорослі, повзали через його горе й каяття. Він зупинився й спантеличеними, переляканими очима вп’явся в юрбу, одягнену в хакі, посеред якої він вивищувався на цілу голову. “Скільки чудових створінь!” — спливли в пам’яті, глузливо підсміюючись, співучі слова — “Яке досконале людство! О прекрасний новий світ…”
— Розподіл соми! — закричав гучний голос. — Прошу в чергу! Не затримуватися!
Відчинилися двері, і до вестибюлю занесли стілець і стіл. Оголосивший видачу молодий моторний альфовик приніс чорний залізний сейфик. Юрма близнюків зустріла його неголосним, задоволеним гуготінням. Про Дикуна вони забули, їхня увага була прикута до чорної скриньки, яку молодик поставив на стіл і став відмикати. Віко нарешті відкрилося.
— О-о-о! — одночасно вирвалося в усіх ста шістдесяти двох дельтовиків, ніби перед ними спалахнув феєрверк.
Роздавач вийняв пригорщу маленьких коробочок.
— Ну, от, — владно сказав він, — прошу підходити. По одному і не штовхайтеся!
По одному, не штовхаючись, підступали близнюки до столу. Спочатку двоє чоловіків, за ними жінка, потім ще один чоловік, а за ним три жінки, потім…
Дикун стояв і спостерігав. “О прекрасний новий світ! О прекрасний новий світ…” Ці слова зазвучали, здавалося, інакше. Нещодавно вони глузували з нього в час нещастя й каяття, та ще яким огидним, цинічним був той глум! По-диявольськи сміючись, вони підсилювали мерзотну ницість, бруд, нудотну потворність кошмару. Тепер же вони раптом закликали трубним гласом до оновлення, до зброї. “О прекрасний новий світ!” Міранда проголошувала можливість світу краси, можливість перетворення навіть кошмару в щось гарне й високе. “О прекрасний новий світ!” — це був виклик, наказ.