— Гей, кінчай штовханину! — гарикнув заступник помічника касира. Він з гуркотом закрив віко своєї скриньки. — Я припиню видачу, якщо ви не наведете належного порядку.
Дельти побурчали, трохи поштовхалися й затихли. Погроза подіяла. Залишитися без соми — який жах!
— Ось так краще! — сказав молодик і знову відкрив скриньку.
Лінда жила невільницею, Лінда вмерла. Інші повинні жити вільно, а світ треба зробити прекрасним. Спокута, обов’язок. І раптом Дикуна осяяло — ніби розкрилися віконниці — стало ясно, що йому слід робити.
— Наступний! — наказав роздавач.
Підійшла наступна жінка-хакі.
— Стоп! — гукнув Дикун дзвінким гучним голосом. — Зупиніться! — Він пропхався до столу. Дельти з подивом дивилися на нього.
— Форде, — пробурмотів, стримуючи подих, роздавач. — Це Дикун. — Йому стало страшно.
— Слухайте, прошу вас! — кричав Дикун. — Слухайте… — Він ніколи раніше не говорив перед публікою, і йому було важко віднайти потрібні слова. — Не беріть цю жахливу мерзоту! Це ж отрута, справжня отрута.
— Гей, містере Дикун, — улесливо усміхався роздавач. — Коли ваша ласка, дозвольте мені…
— Це ж отрута і для душі, і для тіла.
— Так, але дозвольте мені продовжувати роздачу, добре? От хороший хлопець! — Він поплескав Дикуна по руці з обережною ніжністю людини, що гладить лютого звіра. — Тільки дозвольте мені…
— Ніколи! — закричав Дикун.
— Але послухайте-но, друзяко…
— Викиньте геть усю цю жахливу отруту.
Слова “викиньте геть” пробилися через пласти нерозуміння, дійшли до свідомості дельт. Натовп сердито загув.
— Я прийшов дати вам свободу, — сказав Дикун, звертаючися до близнюків. — Я прийшов…
Далі роздавач не став слухати, він непомітно вислизнув з вестибюлю і поспішно почав гортати телефонну книжку, шукаючи потрібний номер.
— Отож, його нема вдома, його нема в мене, і він не в тебе, — дивувався Бернард. — Його також нема ні в “Афродиторії”, ні в Центрі, ні в Інституті. Куди ж він подівся?
Гельмгольц стенув плечима. Повернувшися з роботи, вони сподівалися застати Дикуна в одному із звичайних місць зустрічі, але по ньому не було й знаку. Це дратувало, бо вони мали намір заскочити на Гельмгольцевому чотиримісному спортивному гелікоптері до Біарріца. Так можна й на обід запізнитися.
— Почекаємо ще п’ять хвилин, — сказав Гельмгольц. — Якщо не появиться, то ми…
Задзвонив телефон. Гельмгольц узяв трубку.
— Алло: Я вас слухаю, — довга пауза, потім: — Форд усемогутній! — вигукнув Гельмгольц. — Буду негайно.
— Що сталося? — запитав Бернард.
— Дзвонив мій знайомий з лікарні, що на Парк-Лейн, — сказав Гельмгольц. — Там Дикун бешкетує. Здається, здурів. Відкладати не можна. Летиш зі мною?
Вони побігли по коридору до ліфта.
— Невже вам подобається бути рабами? — почули вони голос Дикуна, коли зайшли до вестибюля умиральні. Його обличчя розчервонілося, очі палахкотіли пристрастю й обуренням. — Чи вам подобається бути дітьми, сосунцями, що вміють лише скиглити й каятися? — додав, роздратований тваринною безглуздістю тих, кого прийшов визволяти. Але образи не пробивали панцира їхньої дурості. Вони непорозуміло дивилися на нього з пустим виразом тупої похмурої ворожості. — Так, каятися! — ще голосніше крикнув він. Горе й каяття, співчуття й обов’язок тепер були забуті, все поглинула непереборна ненависть до цих недолюдей, виродків. — Невже не хочете бути вільними людьми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? — Лють надала йому красномовності, слова приходили легко й швидко. — Не розумієте? — повторив він і знову не одержав відповіді. — Що ж, гаразд. Тоді, - безжалісно продовжував він, — я вас навчу. Я примушу вас бути вільними, хочете ви цього чи ні. - І, розчахнувши вікно, що виходило на внутрішній двір, він почав жменями викидати маленькі коробочки з таблетками соми.
Якусь хвилину юрба в хакі стояла, остовпівши від подиву й жаху, при видовищі цього страшного блюзнірства.
— Він сказився, — прошепотів Бернард, широко розплющивши очі. — Вони вб’ють його. Вони його…
Раптом юрба заревіла, грізно сколихнулася й посунула на Дикуна.
— Порятуй його, Форде! — сказав Бернард і відвернувся.
— На Форда надійся та й сам не плохуй! — проголосив зі сміхом (радісним сміхом!) Гельмгольц і кинувся в юрбу рятувати Дикуна.
— Свобода! Вільними! — вигукував Дикун і одною рукою продовжував викидати сому у двір, а кулаком другої бив по одноманітних обличчях своїх супротивників. — Вільними! — Раптом поруч нього опинився Гельмгольц — незрадливий приятель Гельмгольц і теж почав відбиватися кулаками й викидати жменями отруту через відчинене вікно. — Нарешті й ви люди — змужніли! — І ось уже соми більше нема. Дикун підняв касову скриньку й показав дельтам її чорну порожнечу. — Ви вільні!