А Дикун неприкаяно снував по кімнаті, заглядаючи з неуважливою цікавістю в книжки на полицях, в сувої звукового запису й бобіни читальних машин, що зберігалися в понумерованих шухлядах. На столі під вікном лежав масивний, переплетений у м’яку штучну шкіру том, з витисненими великими золотими знаками Т. ВІН підняв його і відкрив. “Моє життя й праця. Наш Форд. Видано в Детройті Товариством пропаганди фордських знань”. Він перегортав сторінки, прочитував речення тут, абзац там і дійшов висновку, що книжка його це зацікавила. У цей час відчинилися двері, й до кімнати зайшов Головконтр.
Мустафа Монд потиснув руку усім трьом, але звернувся до Дикуна.
— Отож вам не дуже подобається цивілізація, містере Дикун?
Дикун глянув на Головконтра. Він приготувався був брехати, протестувати, похмуро відмовчуватися, але розумне обличчя Монда сяяло добродушністю, і він вирішив говорити щиру правду.
— Ні, не подобається.
Бернард перелякано здригнувся. Що подумає Головконтр? Бути зачисленим у друзі людини, яка сказала, що не любить цивілізації — сказала відкрито і кому? Самому Головконтролерові! Це жахливо.
— Але, Джоне… — почав він, але погляд Мустафи Монда примусив його зіщулитися.
— Звичайно, — продовжував Дикун, — у вас є багато хороших речей. Наприклад, музика, що сповнює повітря.
- “Іноді тисячострунне рокотання навкруги, а іншим разом — голоси”.
Дикунове обличчя спалахнуло від задоволення.
— Я думав, що ніхто в Англії не читав тієї книжки.
— Майже ніхто. Я один з дуже небагатьох. Бачите, Шекспірова книжка заборонена. Але поскільки закони тут встановлюю я, то я можу їх і порушувати. Безкарно, пане Маркс, — додав він, повертаючись до Бернарда. — Чого, я боюсь, ви зробити не зможете.
Бернард похилив голову в ще глибшій безнадії.
— Але чому ця книжка заборонена? — запитав Дикун. Він так зрадів зустрічі з чоловіком, який читав Шекспіра, що від збудження забув про все інше.
Головконтролер знизав плечима.
— Тому що вона — старий мотлох, і це головна причина. Старі речі нам не потрібні.
— Але старе буває прекрасним.
— Тим більше, коли воно прекрасне. Краса приваблива, а ми не хочемо, щоб людей приваблювали старі речі. Треба, щоб їм подобалося нове.
— Але ваші нові речі такі дурні й огидні. Як оті фільми, в яких нема нічого, крім польотів у гелікоптерах та стереофонічного відчуття, як цілуються люди. — Він бридливо скривився. — “Мавпи й козли!” — лише словами Отелло зміг він виказати своє презирство й відразу.
— В усякому разі, спокійні тварини, — впівголоса, ніби в дужках, пробурмотів Головконтр.
— Чому замість цієї гидоти ви не покажете людям “Отелло?”
— Я вже казав. Отелло старий. Крім того, вони б не зрозуміли “Отелло”.
Так, це правда. Дикун пригадав, як Гельмгольц сміявся з Ромео і Джульєтти.
— Ну тоді, - сказав він, помовчавши, — дайте щось нове, схоже на “Отелло” і зрозуміле для них.
— Оце саме те, що ми всі хотіли б написати, — сказав Гельмгольц, накінець порушуючи довгу мовчанку.
— Але такого ви ніколи не напишете, — заперечив Головконтролер. — Якщо це справді буде схоже на “Отелло”, його ніхто не зрозуміє, хоч воно й буде новим. А що буде дійсно новим, те не буде подібним на “Отелло”.
— Чому ні?
— Так, чому? — підхопив Гельмгольц. Він також забув про сувору дійсність. Не забув про неї лише Бернард, позеленілий від гірких передчуттів і тривог, але на нього не звертали уваги. — Чому ні?
— Тому що світ наш уже не світ “Отелло”. Як літаки потребують сталі, так трагедії потребують суспільної нестабільності. Тепер світ стабілізований. Люди щасливі, вони мають те, що хочуть, вони не здатні бажати того, чого не можуть одержати… Їм добре, вони безпечні, ніколи не хворіють, не бояться смерті, блаженно не знають пристрастей і старого віку, їх не турбують батьки й матері, у них немає дружин, дітей чи коханців. Виходить, нема хвилювань, сильних переживань, вони так скондиціоновані, що практично не можуть вийти за рамки усталеної поведінки. А коли щось не так, то є сома. А ви її викидаєте через вікно в ім’я свободи. Свободи! — Мустафа засміявся. — Ви гадали, що дельти знають, що таке свобода! А тепер сподіваєтесь, що вони зрозуміють “Отелло”. Мій любий хлопче!..
Дикун трохи помовчав, потім уперто заявив:
— Все одно — “Отелло” кращий від тих стереоконтактних фільмів.
— Звичайно, кращий, — погодився Головконтр, — але цю ціну ми мусимо платити за стабільність. Довелося вибирати між щастям і тим, що люди колись називали великим мистецтвом. Ми пожертвували великим мистецтвом. Замість нього ми маємо стереоконтактні фільми й пристрій, що дає нам змогу тішитися пахощами.