Головконтр схвально кивнув головою.
— Мені подобається ваш характер, пане Вотсон. Справді, дуже подобається. У такій же мірі, в якій я офіційно зобов’язаний вас осуджувати. — Він посміхнувся. — Ну, а як Фолклендські острови?
— Так, влаштують, я думаю, — відповів Гельмгольц. — А тепер, якщо ви не маєте нічого проти, я піду подивлюся, як там бідолаха Бернард.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
— Пожертвували мистецтвом, наукою — заплатили досить високу ціну за своє щастя, — сказав Дикун, коли вони залишилися один на один. — А може, й ще чимось?
— Ну, звичайно, релігією, — відповів Мустафа. — Колись, перед Дев’ятирічною війною, було таке собі поняття, що називалося Богом. Я вже забув, але припускаю, що ви знаєте все про Бога.
— Та… — завагався Дикун. Він хотів би розказати про самоту, про ніч, про бліде плоскогір’я в місячному світлі, про кручі й стрибок в чорну тінь, про смерть. Хотів, але слів не було. Навіть у Шекспіра нема таких слів.
Головконтр тим часом перейшов на другий бік кабінету, відімкнув великий сейф, врізаний у стіну між книжковими полицями. Відкрилися важкі двері.
— Тема ця завжди дуже цікавила мене, — сказав Монд, риючися в темряві сейфа. Витяг нарешті звідти грубий чорний том. — Ну, ось, наприклад, книга, якої ви ніколи не читали.
Дикун взяв простягнену книжку.
- “Свята Біблія. Старий і Новий Заповіт”, - голосно прочитав він на титульній сторінці.
- І цієї не читали, — показав маленьку книжечку без палітурок.
- “Наслідування Христові”.
- І цієї, - Монд подав третій том.
- “Багатогранність релігійного досвіду. Вільям Джеймс”.
— У мене є багато таких, — сказав Мустафа, знову сідаючи на своє місце. — Ціла колекція старих порнографічних книжок. Бог у сейфі, Форд — на полицях, — показав він з усміхом на свою відкриту бібліотеку — на полиці з книжками, стелажі з читальними машинами, сувоями звукового запису.
— Але якщо ви знаєте про Бога, то чому не говорите їм про нього? — обурено запитав Дикун. — Чому не даєте їм цих книжок про Бога?
— З тієї ж причини, з якої не даємо читати й “Отелло”: книги старі, вони про Бога, яким його уявляли сотні років тому, не про Бога сучасного.
— Але Бог не міняється.
— Зате міняються люди.
— А яка тут різниця?
— Величезна, — сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й пішов до сейфа. — Жив колись чоловік — кардинал Ньюмен, — пояснив він. — Кардинал! — вигукнув патетично. — Це щось на зразок Архіспівальника.
— Я читав про кардиналів у Шекспіра: “Я, Пандульф, Міланський кардинал…”
— Звичайно, ви читали. Ну, значить, жив чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. А! Ось і книжка, — він витяг її з сейфа. — Принагідно візьму ще й цю. Її написав чоловік, якого звали Біран де Мен. Він — філософ. Ви знаєте, що таке філософ?
— Мудрець, якому й не снилося, скільки всякого в небесах і на землі, - відразу відповів Дикун, пригадавши слова Гамлета.
— Саме так. Я ще прочитаю вам уривок про те, що йому снилось. Але спочатку послухайте, що писав цей Архіспівальник. — Він відкрив книжку на сторінці, закладеній папірцем, і почав читати: — “Ми не належимо собі, як не належить нам те, що ми маємо. Ми не творили себе і не можемо бути верховними над собою. Ми не господарі собі. Ми Божа власність. І хіба це не щастя так вважати? Хіба є якесь щастя або втіха в тому, щоб гадати, буцімто ми належимо собі? Так можуть думати люди юні й благополучні. Вони можуть вважати, що можливість робити все по-своєму — ні від кого не залежати — не думати про те, чого не видно, бути звільненими від постійної набридливої залежності, вічної молитви, від вічного зіставлення своїх вчинків з волею іншого — це велике благо. Але з віком вони, в свою чергу, виявлять, що незалежність не для людини, що вона для людей неприродна, придатна лише на якусь годину, а все життя з нею не прожити…” — Мустафа Монд замовк, поклав першу книжку і почав гортати сторінки другої. — Візьмемо, наприклад, із Бірона, — забасив він, продовжуючи: — “Людина старішає, вона відчуває в собі те всепроникне почуття слабості, стомленості, недомагання, яке приходить з віком. І так почуваючись, уявляє, заспокоює себе, що лише трохи прихворіла, притлумлює свої страхи тим, що тяжкий стан, мовляв, зумовлений якоюсь дрібницею, від якої можна легко відкараскатись, а від хвороби зцілитися. Марні сподівання! Хвороба ця — старість — жахлива болячка. Кажуть, що страх перед смертю й тим, що буде після неї, примушує людей похилого віку вдаватися до релігії. Але мій власний досвід переконав мене, що незалежно від таких побоювань чи гадань, релігійність посилюється відповідно до старіння, посилюється в міру того, як пристрасті стихають, а прагнення й почуття менше збуджуються й менше збудливі, розум починає працювати спокійно, розсудливо, його менше баламутять образи, бажання й розваги, якими колись захоплювався. Ось тут і виринає Бог, як із-за хмари; душа наша відчуває, бачить, звертається до джерела всякого світла, звертається природно й неминуче, бо тепер усе, що давало почуттєвому світу життя й чарівність, почало від нас втікати, тепер те позірне існування більше не підтримується враженнями зсередини або ззовні, тепер ми відчуваємо потребу опертися на щось тривале, щось таке, що ніколи не підведе, — на реальність, на абсолютну й вічну правду. Так ми неухильно звертаємося до Бога, бо це релігійне почуття за своєю природою таке чисте, таке чудове для душі, яка пізнає його, що воно компенсує нам усі інші наші втрати”. — Мустафа Монд закрив книжку й відкинувся в кріслі. — Серед багатьох речей на землі й на небі цим філософам і не снилося все це (він повів навколо рукою), ми і наш сучасний світ. “Від Бога можна не залежати, доки ви молоді й благополучні, все життя незалежним не проживеш”. Ну, а в нас молодості й добробуту вистачає. Що ж виходить? Очевидно, те, що ми можемо бути незалежними від Бога. “Релігійне почуття компенсуватиме нам усі наші втрати”. Але в нас немає жодних втрат, щоб їх компенсувати; релігійність стає зайвою. І для чого нам треба шукати заміну молодечих жадань, коли ті жадання ніколи не вичерпуються? Заміняти молоді розваги, коли ми до останнього дня втішаємося й жируємо як завжди? Навіщо нам спочивати, коли наш розум і тіло знаходять радість в активності? Навіщо нам заспокоєння, коли в нас є сома? Навіщо непорушна підвалина, коли є міцний суспільний лад?