— О, я перепрошую, — сказав кореспондент зі щирим жалем. — Я не мав наміру… — Він торкнувся свого алюмінієвого бриля, схожого на димар, у який було вмонтовано приймач і передавач. — Вибачте, що я не здіймаю бриля. Трохи заважкий… Як я казав, я представник “Щоденного…”
— Що ви хочете? — насупився Дикун.
Репортер відповів чарівною усмішкою.
— Наші читачі будуть глибоко зацікавлені… - він схилив голову набік і всміхався майже кокетливо. — Лише декілька слів від вас, містере Дикун.
Швидко, кількома звичними рухами, він розмотав два провідки від поясної портативної батареї, застромив їх одночасно з обох боків свого бриля, торкнувся за пружинку на ободі — і звідти вискочила антена, торкнувся за другу пружинку на вершку бриля — і як хлопчик-стовпчик виплигнув мікрофон і, дрижачи, завис у репортера перед носом; висмикнув і надягнув навушники, натис на вмикач з лівого боку бриля — і звідти задзижчало по-осиному, повернув вмикач з правого боку — і до дзижчання додалося стетоскопне сопіння й шарудіння, заїкання й раптовий писк.
— Алло, — сказав репортер у мікрофон, — алло, алло… — Раптом у циліндрі задзвонив дзвінок. — Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я впіймав його. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже пару слів. Будь ласка, містере Дикун. — Він поглянув на Дикуна з підлесливою і, здається, переможною посмішкою. — Лише скажіть нашим слухачам, чому ви поселилися тут. Що змусило вас покинути Лондон (не виходь з прийому, Едзель) так раптово. І, звичайно, про той батіг (Дикун здригнувся: як вони взнали про батіг?). Нам усім дуже хочеться довідатись, для чого батіг. А потім — що-небудь про цивілізацію. Наприклад: “Що я думаю про цивілізовану дівчину”. Лише декілька слів, дуже коротко…
Дикун виконав його прохання цілком і повністю. Він вимовив п’ять слів і не більше — тих самих індіанських слів, які чув від нього Бернард у відповідь на прохання вийти до Архіспівальника Кентерберійського: “Гані! Соне eco це — на!” І, схопивши репортера за плечі, обернув його задом до себе (зад був принадно опуклий), примірився і дав стусана з силою й точністю чемпіона з футболу.
Через вісім хвилин у продажу на вулицях Лондона був новий випуск “Щоденного радіо”. На першій сторінці був заголовок: “Загадковий Дикун вдарив носаком по куприку репортера “Щоденного радіо”. Сенсація в Сурреї”.
“Сенсація відчувається і в Лондоні”, - подумав репортер, коли, повернувшись до Лондона, прочитав газетний заголовок. До того ж, відчувається дуже болісно. Якнайобережніше, кривлячися від болю, сів він до столу, щоб пообідати.
Проте травма, якої зазнав куприк репортера “Щоденного радіо”, не залякала репортерів із нью-йоркської “Таймс”, франкфуртського “Чотиримірного континіуму”, “Фордівського наставника” й “Дельта міррор”. Вони навідалися того дня на маяк, і Дикун зустрів їх ще непривітніше.
— Дурню ти заплішений! — кричав репортер “Фордівського наставника” з безпечної віддалі, потираючи свій зад — Прийми сому!
— Забирайся геть! — посварився кулаком Дикун.
Репортер відступив далі й знову закричав:
— Прийми пару грам — і зло перестане бути реальністю.
— Кохатва іяттокія! — відповів Дикун погрозливо й насмішкувато.
— Біль — то ілюзія…
— Та ну? — схопив Дикун товсту ліщинову палицю й пішов у наступ.
Представник “Фордівського наставника” дременув до свого гелікоптера.
Після цього на деякий час Дикуна залишили в спокої. Декілька гелікоптерів, правда, якось прилетіли й зацікавлено кружляли навколо маяка. Дикун випустив стрілу в найближчого й настирного. Стріла пробила алюмінієву підлогу в кабіні, почувся зойк, і машина враз шугонула вгору. Інші з тих пір шанобливо трималися на віддалі. Ігноруючи їхнє надокучливе гудіння, Дикун (в уяві він прирівнював себе до стійкого індіанського жениха з Мацаки, який заради дівчини не злякався кровожерної мошви) скопував ділянку, що мала стати городом. Незабаром гелікоптерна мошва, очевидно, знудилася і відлетіла геть. Годинами небо над Дикуновою головою було чисте, тихе, навіть було б німе, якби не жайворонки.
Було безвітряно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Увесь ранок аж до обіду він копав, а тепер, простягшися на підлозі, відпочивав. І раптом перед ним постав образ Леніни — живої, в черевичках, панчохах, оголеної й пахучої. “Любий, обійми ж мене!” — почув він. Нахабна лярва! Але — ой! — руки, що обвивали його шию, напружені груди, дотик її уст! Вічність була в її очах і на устах. Леніна… Ні, ні, ні, ні! Він схопився на ноги і як був, напівголий, вибіг на подвір’я. Край поля купчилися сизі колючі кущі. Він упав на них грудьми, обнімаючи не оксамитне бажане тіло, а оберемок зелених колючок. Вони впилися в нього тисячею гостряків. Він намагався думати про бідолашну Лінду, якій сперло дух, про її скарлючені пальці й невимовний жах в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся пам’ятати… Але образ Леніни переслідував і володів ним. Леніни, яку він обіцяв забути. Хоч як було подряпане й поколене його тіло, воно однаково відчувало її присутність. “Любий, любий… Якщо й ти хотів мене, то чому ж ти не…”