Дикун відступив до маяка, ніби звір, загнаний у безвихідь, уперся спиною в стіну, поглядаючи то на одне, то на друге обличчя з безмежним жахом, як людина, що зовсім знетямилась.
Вправно кинений пакетик жувальної гуми вцілив Дикуна в щоку. Раптовий біль вивів його із заціпеніння — він очутився, несамовитий гнів охопив його.
- Ідіть геть! — закричав він.
Мавпа заговорила! Пролунав сміх і оплески.
— Молодець Дикун! Ура, ура! — А крізь гамір чулися викрики: — Покажи бича, побичуйся.
Показати? Він схопив батога, що висів за дверима, і помахав ним, погрожуючи своїм мучителям.
З юрби відповіли глузливими оплесками. Дикун погрозливо рушив до них. Злякано закричала якась жінка. Лінія глядачів трохи відсунулась і знову затвердла, стала непохитною. Свідомість переважаючої сили дала цим гулякам відвагу, на яку Дикун не сподівався. Не знаючи, що робити, він зупинився й оглянувся.
— Чому ви не залишите мене в спокої? — В його гнівному голосі прозвучала майже жалібна нота.
— На ось мигдалю, присмаченого магнезієм, — сказав чоловік, що стояв прямо перед Дикуном (перший, кого б відхльостав Дикун), простягаючи пакунок. — Їй-Форду, смачний мигдаль, — додав він з непевною, улесливою посмішкою. — Магнезійні солі зберігають молодість.
Дикун пакунка не взяв.
— Чого вам від мене треба? — допитувався він, зазираючи у вишкірені обличчя то одного, то другого. — Чого ви від мене хочете?
— Бича, — безладно відповіла сотня голосів. — Покажи бичування. Ми хочемо побачити, як ти батожишся. Хочемо батожіння!
— Хочемо бича! Хо-че-мо-би-ча! — в унісон, скандуючи у важкому ритмі, повільно почала група, що стояла віддалік: — Показуй — бичування — показуй — бичування!
Інші відразу підхопили той крик, як папуги, раз за разом повторюючи фразу з наростаючою силою, аж поки після сьомого чи восьмого повторення “Показуй бичування” перекрило всі інші звуки.
Кричали всім гамузом, сп’янівши від крику, з одноголосністю, почуттям ритмічного єднання; вони, здавалося, могли скандувати годинами, до безконечності. Але приблизно на двадцять п’ятому повторенні сталася заминка. Із-за Гог-Беку прилетів ще один гелікоптер і, повисівши над юрбою, приземлився між глядачами й маяком, у декількох метрах від Дикуна. Рев пропелера на якийсь час заглушив скандування, але коли мотори стихли, знову почалося:
— Хо-че-мо-би-ча! Показуй бичування! — так само голосно, наполегливо й одностайно.
Двері гелікоптера відчинилися, спершу вийшов білявий рум’яний чоловік, а за ним жінка у зелених оксамитових шортах, білій блузці й жокейському картузі.
Побачивши молоду жінку, Дикун здригнувся, відсахнувся і поблід.
Молода жінка стояла, усміхаючись до нього непевною, благальною, майже жалюгідною посмішкою. Минали секунди. Та ось губи її заворушилися, вона щось говорила, але слів не розібрати — їх покривало ревище скандуючого натовпу.
— Показуй бичування! Хо-че-мо-би-ча!..
Молода жінка притисла обидві руки до грудей з лівого боку, і на її ясному, як персик, і красивому, як у ляльки, обличчі застиг недоречний вираз тужливого страждання. Її сині очі наче побільшали, пояснішали. І раптом дві сльозини покотилися по її щоках. Вона знову невиразно щось говорила, потім швидко й пристрасно простягла руки до Дикуна, ступила крок до нього.
— Показуй — бичування! Хо-че-мо-би-ча! По-ка-жи…
І негадано вони одержали бажане.
— Шльондра! — кинувся Дикун до неї, як божевільний. — Смердючка! — і він оскаженіло шмагонув її батогом.
Перелякавшись, вона кинулась була втікати, але спіткнулася і впала у верес.
— Генрі! Генрі! — закричала вона. Але її рум’яний супутник дременув за гелікоптер — подалі від лиха.
Лінія глядачів поламалася, з радісним криком вдоволення вони кинулися до магічного центру притягання — адже біль — чаруючий…
— Жарся, розпуснице, жарся! — знову шмагнув осатанілий Дикун.
Глядачі пожадливо збігалися, штовхаючись і деручись, як свині біля корита.
— Ох плоть! — заскреготав зубами Дикун, шмагонувши батогом по власних плечах. — Вбити її, вбити її!
Притягнені чарівним видовищем страждання від болю, привчені до стадності й співдії, невикоренимо прищеплених їм, глядачі мимоволі почали повторювати несамовиті рухи Дикуна, стали бити один одного так, як Дикун бив то своє власне збунтоване тіло, то те пухке втілення розпусти, що звивалося у вересі в нього під ногами.