Директор знову ввімкнув гучномовець.
— …страшенно розумні, - лився ніжний вкрадливий голос. — Я справді дуже рада, що я бета, тому що…
Це було схоже не так на краплини води, хоч вода справді долає найтвердіший граніт, як на краплини розтопленого воску, краплини, що налипають, окутують, покривають собою, доки, нарешті, все не перетворюється в якусь однорідну субстанцію.
— Доки накінець розум дитини не стане сумою цих сугестій. І розум не лише дитини, а й дорослого — на все життя. Розум, що розмірковує, прагне й вирішує, створений з цих сугестій! — Директор, тріумфуючи, майже кричав. — Навіяно державою! — Він ударив кулаком по найбільшому столу. — Отож виходить… — Галас примусив його обернутись. — О Боже Форде! — мовив він скрушно. — Це ж треба, дітей побудив…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Надворі у парку був час забав. У літеплі червневого сонця сім чи шість сотень голих хлопчиків і дівчаток з вереском бігали по газонах, грали в м’яча або по двоє-троє усамітнювалися в квітуючих кущах. П’янко пахли троянди, на вітах не змовкали два солов’ї, інколи затинаючись кувала в липах зозуля. У повітрі розливалося дрімотне гудіння бджіл і гелікоптерів.
Директор і студенти трохи постояли, поспостерігали за грою в гилки. Десь із двадцятеро дітей зібралося довкола хромованої сталевої вежі. Вони старались закинути м’яч на платформу вгорі, звідки він скочувався всередину, падав на швидкорухомий диск, вилітав крізь один із численних отворів циліндричної вежі, і діти знову його ловили.
— Дивно, — розмірковував Директор, коли вони пішли далі, - дивно, що навіть за часів нашого Форда для ігор не треба було нічого, крім одного чи двох м’ячів, кількох палиць і, можливо, ще сітки. Чи ж не дурість дозволяти людям грати хай і в складні ігри, які не сприяють зростанню споживання. Це безумство. Тепер контролери не затверджують жодної нової гри, не переконавшись, що вона потребує не менше знарядь, ніж найскладніша з уже існуючих. — Його думка раптом урвалася: — Яка чарівна парочка!
У трав’янистому закуті між високими язиками середземноморського вересу двоє дітей, хлопець років семи і дівчина, можливо, на рік старша, зосереджено, з серйозністю вчених, заглиблених у науковий пошук, гралися в примітивну сексуальну гру.
— Чудово, чудово! — сентиментально повторював Директор.
— Чудово, — чемно погоджувалися хлопці. Але їхні посмішки були досить поблажливі. Вони облишили подібні забавки не так уже й давно, тому спостерігали за всім отим зверхньо. Чудово? Та це просто дитячі пустощі. І все. Просто діти.
— Я завжди собі думаю… — продовжував Директор тим самим сентиментальним тоном, але його обірвав голосний вереск.
Із сусідніх кущів появилася нянька. Вона вела за руку малого зарюмсаного хлопця. За ними дріботіла скривджена й знічена дівчина.
— В чому річ? — запитав Директор.
— Нічого особливого, — відповіла няня, знизавши плечима. — Просто цей хлопець чомусь неохоче включається у звичайну еротичну гру. Я це помічала й раніше. А сьогодні почав ще й скиглити…
- Їй-Форду, — забожилася розтривожена дівчинка, — Я не збиралася його кривдити… Справді…
— Звичайно, що ні, любонько, — заспокоювала її няня. — А тепер, — продовжувала вона, звертаючися до Директора, — я веду його на консультацію до психолога: чи немає в нього якоїсь ненормальності.
— Чудово, — сказав Директор. — Ведіть. А ти, дівчинко, залишайся, — додав він, коли нянька відійшла з своїм крикливим підопічним. — Як тебе звати?
— Поля Троцька.
— Дуже хороше ім’я, — сказав Директор. — А тепер біжи пошукай собі якогось іншого хлопчика побавитись.
Дівчинка підстрибом побігла геть і зникла в кущах.
— Чудове створіння, — кивнув Директор, дивлячись їй услід, тоді обернувся до студентів: — Те, що я тепер вам скажу, може прозвучати як небилиця, нісенітниця. Адже для непризвичаєних до історії, як ви, більшість фактів з минулого звучить неймовірно.
І він подав їм вражаючі відомості. Протягом довгих сторіч перед ерою Форда і навіть кілька поколінь пізніше еротична гра між дітьми вважалася ненормальністю (“невже!”) й суворо заборонялась.
На обличчях здивованих слухачів з’явився вираз недовіри. Невже бідним дітям не дозволялося розважатися? Та хіба ж можна так?
— Навіть підліткам, — провадив Директор, — навіть юнакам, як ви…
— Не може бути!
— Так, крім потаємного солодійства й гомосексуальності, вони не знали нічого.