— Ми ж її потім не знайдемо! — заперечував я, бо таке траплялося ще і ще раз. Тут мільйони однакових дюн, всі вони схожі одна на одну.
Уош тільки посміхнувся: — Знайдемо. А як ні, то натрапимо на ще ліпше місце. Я це нутром чую.
— Ліпше місце! — скрушно зітхнув Гансен. — Ми постійно гналися за чимось ліпшим. А коли якось, напівмертві від утоми, зупинились, виявилося, що зникла каністра з водою, — Гансен розвів руками, сидячи на постелі. — Не знаю, як це могло трапитися. Ми повернули назад по власних слідах. Ну й, звісно, полаялися.
— Від цього вода не знайдеться.
— Ми були за тисячу кілометрів від Нью-Доусона. Прикиньте самі: два дні дороги — це коли б ми щодуху гнали, рятуючи власне життя. І от, пригадую, ми побачили приблудного дикого марблюда. Він був не перший, у пустелі нам зустрічалися й інші, але так близько вони не підходили.
— Поглянь, який вгодований, — Уош тицьнув мені в руки бінокля.
— Запраглося марблюдячої печінки? — зіронізував я, але одразу спохопився.
— Марблюд може довго обходитись без води, але тоді з нього зостаються самі кістки та шкіра, хоч би й з’їдав щодня по кубометру кактусів.
— Хай йому біс, — сказав я, — маєш рацію. Зрештою, правда завжди була на його боці.
— Отже, марблюд привів вас до води?
— Вже сутеніло, і пустеля немовби вкрилася від крижаної ночі плащем з блискітками на верхівках дюн. Знаєте, такий краєвид страшенно гнітить, хоч і не знаєш чому. Уош заснув за кермом. Урешті, нічого іншого йому не лишалося. Я засинав і прокидався від холоду. Мені ввижалися дикі очі марблюдів, які розглядали мене. Довкола в пустелі ніби дзюркотіли потічки, синіла ріденька трава, кущі, дерева. Над ранок мене розштовхав Уош. Світало.
Ми їхали услід за марблюдом майже до вечора. Я вже втрачав самовладання. Він зупинявся біля кожного кактуса, добре, що їх там не більше одного на три кілометри. Дорога йшла вгору, її перетинала висока скеля. Стіни каньйону були рівненькі, мовби відшліфовані водою. Макінтайр щось роздратовано бурчав. Їхати далі за твариною поміж белебнями та скелями було майже неможливо.
Гансен схилив голову на подушку:
— «Повертай!» — гаркнув мені Уош, і нам одразу полегшало. Я почувався дітваком, що відкрив собі раптом величезне значення води для людського організму. Я винюхував воду, наче озон, наче щойно спечений хліб. Коли ми нарешті вибралися на просторніше місце в улоговині поміж дюнами, я натис на гальма. — «Гадаю, десь тут тече вода», — сказав я здивованому Макінтайрові.
— Ви тільки не хвилюйтесь, — докинув Петр. — Попийте ще трохи.
— Ми знайшли воду десь на глибині двох з половиною метрів. Було її стільки, що в ній тремтіли зірки. Нічого чарівнішого я, повірте, в житті не бачив. Хотілося закричати з радості. Але Макінтайр прикляк до води, ніби нічого не сталося, а тоді й каже: «Тепер бачиш, навіщо я тягав тебе за собою?»
— Що він мав на увазі?
— Не знаю, я ніколи його не розумів. Мабуть, хотів сказати, що людині не можна ходити в пустелю самій. Бо бувають місця, які просто розчавлюють її волю, — скажімо, біля отих скель. Ми їхали мовби покинутим містом, або завойованим містом, де всі мешканці ховаються неподалік, за невидимими вікнами, невидимими дверима, за невидимою зброєю, стежать безперестанку за кожним твоїм порухом, пронизують наскрізь поглядом. Я мусив стримуватися, щоб не закричати…
— Випийте води. Отже, ви з тим марблюдом не мали жодного контакту?
— Ні. Але по дорозі назад ми зустріли іншого, він супроводжував нас до самої бази. То було недалеко. Наступного дня Уош помітив, що в цього марблюда почервоніли очі, а з писка тече слина, й відвів його до Коші.
Неймовірно, але через сорок хвилин Гансен помер. Сестра, яка підмінила Моніку, спершу подумала, що він спить.
Петр тим часом зібрався на передмістя, де йому відвели під ветеринарну базу якийсь пакгауз. Але ще пообіцяв Гуларові допомогти під час препарування.
Не встигли вони закінчити, як їх покликали до Вишинського.
— Або нас заганяють до смерті, або ми самі збожеволіємо, — мовив до Петра Гулар. Його очі справді хворобливо блищали.
— Мабуть, буде ще гірше, — відповів йому той.
Нагорі сидів украй знервований Тейксейра з іще восковішим обличчям, аніж при знайомстві з Петром. Вишинський мовчав.
— Що нового? — спитав Дені.
— Моровиця лютує, — при слові «моровиця» Тейксейра ледь не зомлів.
— Чия це вигадка? — поцікавився Гулар.
— Померлий, кажуть, геть почорнів, а на череві мав гулі завбільшки з кулак…
— Дурниці, — перебив його Петр.