— Ви головний лікар, — з усмішкою нагадав Етчінсон. — Її батько буде заарештований і засуджений. Ми мусимо з’ясувати причини сьогоднішньої критичної ситуації і покарати винних.
— Його ви вже не покараєте, — втрутився Петр, дивлячись на великий золотий хрест. — Старий Коші учора помер.
Етчінсон ковзнув по ньому поглядом:
— Я це врахую, — і,примруживши очі, знову звернувся до Вишинського. — А тепер я хотів би переговорити з тими, кому ви дали у лікарні притулок.
— Що? — Петр здивовано зупинився.
— Перед обідом сюди забігло троє геологів, які не люблять цибулі. За це їм погрожували на вулиці, — пояснив Дені.
— Мене дивує такий легковажний тон.
— Я вважаю, що лікарня не повинна втручатися в політику, — відповів Дені так само байдужно, дивлячись кудись убік.
— А я вас уже десь бачив, — прорік Етчінсон із прирослою до вуст усмішкою, коли процесія досягла кінця коридора.
Найкремезніший із трьох геологів сидів мовчки на підвіконні, двоє інших — просто на підлозі. На слова Етчінсона силач відповів:
— Я вас також.
Його товариш, молодик із темними вусами, гмукнув.
— Бекінгем, таке гарне прізвище, — продовжував Етчінсон. — А проте за будь-якої погоди вам щось не до шмиги. Видно, зроду ви такі заколотники, еге, Бекінгеме?
— Погода мені подобається, — відказав Бекінгем. — Тому що в погоду не можуть стромляти носа ті, хто в ній нічого не тямлять.
— А в чому це я нічого не тямлю? — наполягав Етчінсон.
— В усьому, — спокійно відказав чоловік з підвіконня. — А в золотошукацтві й поготів. Це праця тяжка й виснажлива. А вам жодна праця не до вподоби. Отже, заняття золотошукача ви покинули своєчасно. Оподатковувати й конфіскувати, ставши міським головою, — це куди вигідніше, аніж шукати золото.
— Це щось новеньке — звинуватити заздалегідь! — Етчінсон усе ще намагався зберегти усмішку.
— Та щоб я з цього місця не зійшов, коли у вашій голові не визрів уже цілий ряд «удосконалень»!..
— Гаразд, Бекінгеме, доволі. Мені здається, ви почервоніли. Вас часом не лихоманить?! Гляньте у дзеркало, коли не вірите.
— Ідіть під три чорти.
— Перед чумою усі ми рівні. Чи як ви гадаєте? — Етчінсон видобув золотого хрестика й підніс до вуст.
— Ідіть під три чорти, — повторив геолог.
Тим часом помер золотошукач Ганс Сігел, що купив у Коші одного з трьох заражених марблюдів. Петр повідомив про це Гулара, але той лише безпорадно розвів руками:
— Смерть від цієї хвороби точна, немов годинник, але, знаєш, що найгірше? Щойно телефонував Тейксейра і заявив: коли й надалі ми захищатимемо тих трьох геологів, вони не гарантують безпеки нашій лікарні.
— От падлюка! Але, гадаю, все-таки ми в безпеці. Ті, що каламутять воду, бояться чуми як чорт ладану. Ти помітив, як заціпенів Етчінсон, щойно переступивши наш поріг?
— А до всього, — провадив Дені, — вони затримали П’єтро, бо він не змастив собі голову олією і не начепив золотого хрестика.
— Але ж це безглуздя!
Гулар знизав плечима:
— Альтафіні чудово знав, що діється навколо. Не дитина вже.
— Що ти говориш?!
Гулар знову знизав плечима, вдихнув повітря, ніби хотів іще щось сказати, але натомість лише кивнув на прощання й залишив Петра на самоті.
Манек дивився з другого поверху на низькі дахи Нью-Доусона, що западали в сутінки на тлі виклично синього неба.
— Поки не випустять Альтафіні, залишайтеся тут, — почув він глибокий голос Вишинського, що лунав ніби здалеку, з-поза невидимого обрію.
— Випустять?
— Тейксейра пообіцяв. Тільки-но в місті стане спокійніше і спорожніють вулиці. А ви ввели собі вакцину?
Петр кивнув:
— Якщо вона чогось варта.
— Гм, — буркнув Вишинський, — по-вашому, рицинова олія допоможе більше?
Петр силкувався опанувати собою, але відчув, що червоніє.
— Я розумію, — кивнув Вишинський і, повернувшись, вийшов.
— Вибач, — підійшов невдовзі до нього Дені. — Шеф хоче, аби ти доглянув за ізолятором. Опівночі зможеш піти спати, він тебе підмінить.
В ізоляторі Петра чекала несподіванка. Моніка лежала на спині й перечитувала старі телепринти.
— Тридцять шість і два, — шепнула медсестра, пробігаючи повз Петра.
— Диво, та й годі, — посміхнулася геть виснажена дівчина. — Як вам пощастило вилікувати мене?
Петр здригнувся.
— Спробуємо з’ясувати, — сказав він якомога спокійніше. — Принести вам що-небудь? — він ніколи не думав, що так важко виконувати останнє бажання людини.
— Що? — вона відклала телепринти й потягнулася.