— Може, морозива? — це слово видалося йому найдоречнішим.
Моніка заперечно похитала головою й заплющила очі.
— Мені хочеться знову бути в пустелі і вслухатися в неї.
— Боже, невже вам її не досить? — Петр ледь стояв на ногах від утоми, його занудило, ніби від раптової зупинки каруселі.
— Пустеля має власну мову. А колись вона жила справжнім життям. Із вітром. Піском. Сіллю. Водою.
— Водою? — Петро згадав Олафа Гансена. — Таж там її ані краплини!
— Колись текли цілі ріки. Давно це було. Тоді ще навіть у Скелястому місті жили люди.
— Багата у вас фантазія!
— Я все це відчуваю, — дівчина розплющила очі, і на її вустах сяйнула посмішка.
— Ми повинні перевести вас у іншу палату, — перервав її Петр.
— Чому?
— Аби ви знову не занедужали, — збрехав він. — Піду гляну, чи є ще вільні місця, — і боягузливо вискочив у коридор. Скутість не минала, він задихався, по спині котився піт.
Гулар роздивлявся щось крізь фасадне вікно.
— Поглянь, — сказав він, не відриваючи погляду.
Петр одразу не збагнув, що воно таке, оті блукаючі вогні.
— Смолоскипи, — підказав йому Дені. В його голосі забриніла тривога.
Він мав рацію. Вогні яскравішали й чадили — мабуть, палили ганчірки, змочені мастилом.
Петр не міг визначити, скільки їх; здавалося, смолоскипи заповнили усе подвір’я. Раптом вогні зупинились, мовби завагалися. Машина «швидкої допомоги», що саме над’їхала, теж зупинилася, наче загрузла в густому болоті.
Натовп гудів, наче гроза наближалася, з темряви, то тут, то там виринали чорні силуети. Петр і Дені здивовано перезирнулися.
— Перед головним входом запалав великий дерев’яний хрест, увиразнюючи постаті, довгі тіні шмигали, немов кажани.
Хтось загрюкав у двері.
Добігли запізно. Посеред коридора стояв вродливий молодик з довгим каштановим волоссям, масним від олії і розділеним посередині на проділ. На шиї висів золотий ланцюжок з хрестиком. Він стискав його двома пальцями, ніби тим додавав собі сили.
— Просимо, — оголосив молодик натренованим голосом, — видати нам Моніку Коші. Вона постане перед справедливим судом.
— Моніка Коші тяжко хвора, — озвався позаду Вишинський своїм глибоким голосом. — У чому вона звинувачується?
— Моніка Коші — відьма, — відказав молодик цілком серйозно.
Вишинський, подавшись уперед своєю могутньою постаттю, недовірливо втупився в гостя запаленими очима.
— Вона одужала від смертельної хвороби, якої не здолали найзагартованіші в пустелі чоловіки.
Дені випростався і склав руки на грудях, мовби готувався до бійки.
«Поінформовані вони добре, — подумки відзначив Манек, згадавши високу худу санітарку, що чветь години тому прошмигнула повз нього.
— Поки ми не переконаємося, — загримів Вишинський, — що вона справді одужала, не може бути й мови, щоб вона встала з ліжка!
— Даємо вам двадцять хвилин, — осклілим поглядом парубок дивився кудись поміж них, у глибінь коридора, — після чого не відповідаємо ні за що.
Не випускаючи з руки хрестика, він поглянув їм у вічі й різко обернувся.
— Скільки вона житиме? — спитав Гулар Петра, коли вони зосталися самі. Знадвору до них долинав гул натовпу; створювалося враження, ніби вони ув’язнені на споді величезного темного вулика.
Петр похитав головою.
— Гансен і Коші померли десь години через дві після того, як спала температура. Але з точністю до секунди ніхто не лічив.
— Спробуємо затягнути час, — запропонував Гулар і глянув на годинника. — Довго це вже не триватиме.
Вишинський подивився на нього важким поглядом, підпухлі очі, здавалось, налилися кров’ю:
— Докторе Гулар, ви усвідомлюєте те, що кажете?
Дені нервово стенув плечима:
— Ми не можемо їх недооцінювати. Вони втратили останню краплину здорового глузду. Сподіваєтесь угамувати ошалілу юрбу? — Дені майже кричав. — Та вони зметуть нас, мов крихти із столу.
— За пацієнтів відповідаю я, — відповів Вишинський спокійно. — Хоч би й увесь світ збожеволів.
— Нас розшматують на клапті.
— Ви думаєте, вони наважаться увірватись у лігво чуми? — перепитав Петр.
— Їх уже ніщо не зупинить!
— Олія на голові, золоті хрестики, відьми! Як вони можуть сприймати усерйоз усю цю бридню?!
— Якщо за цим — золото, то чом би й ні? — пробасив Вишинський. — Золото, тупість, помста.
— Я спробую посадити її в машину й утекти через задні ворота, — запропонував Петр.
Вишинський поміркував і кивнув на знак згоди.
— А ми? — упівголоса запротестував Гулар.