— А коли, власне, здох цей марблюд? — запитав Петр.
— Учора, о шістнадцятій сорок одна центрального часу, — мовив головний лікар і майже вибачливо додав: — До такого анатомування ми не готові.
Петрові вперше доводилося самому робити розтин, дарма що на станції працював уже чотири роки. Подеколи, звісно, й там мерли марблюди, хоч були досить міцними. Жодна інша тварина взагалі не виживала в цих умовах.
Добравшись до нутрощів, у череві Петр угледів зеленаву кашку з духом гнилизни. У ній було значно менше води, ніж, скажімо, в нутрощах корови, але для марблюда це було нормально. Загадка, чому люди не витримують без води так довго, як марблюди, чи — на Землі — верблюди, пов’язана не з кількістю води у шлунку. Якщо внаслідок випаровування через потові залози та дихальні органи марблюд втрачає четвертину ваги, то кров його гусне лише на десять відсотків. Людина ж у подібній ситуації втрачає третину води у крові, і загусла рідина струмує в організмі так повільно, що вже не може регулювати температуру тіла й забезпечувати життєві функції.
Манека насторожило серце. Воно було якогось ціанозного, синювато-фіолетового кольору. Значуще озирнувся на Вишинського, той кивнув. Зміну забарвлення Петр спостеріг іще на деяких слизових оболонках, але вже більше не звертав на це уваги.
Завершили розтин, узявши зразки для мікробіологічного аналізу. Коли Манек випростався, то від утоми аж похитнувся. Стягнув рукавиці.
— Що це? — раптом спитав Вишинський, вказуючи пальцем на Манекову ліву долоню.
— Мабуть, зачепив себе скальпелем, — відказав Петр, роздивляючись ранку. — Відбувся малою кров’ю, як то кажуть, після такої різанини…
— Негайно обробіть її, — звелів Вишинський. — Покиньте все тут, — він кивнув на забруднений халат, — поруч душова і дезинфекційна.
— Ви геть нічого не лишаєте для фатуму, — втомлено мовив Петр.
— Анічогісінько, — рішуче потвердив Вишинський, а Манек уперше відчув до цієї гори м’яса щось на зразок симпатії.
Їдальню архітектор забарвив у жовті, зелені, сині тони, знаючи, що вони підбадьорюють і знімають психічну втому. Зала була порожня, і Петр лише тепер усвідомив, як довго тривало анатомування.
Тільки-но Манек поклав на стіл прибор, як до їдальні забіг дрібний чоловічок з довгим, густим, темним волоссям.
— Доктор Гулар проходить у нас інтернатуру, — відрекомендував його головний лікар. — Ви з ним швидко порозумієтесь.
В останньому реченні, здавалося, був якийсь натяк.
— Дені, — усміхаючись, кудлатий потис Манекові руку. — Колись я справді був інтерном, але тепер усі все робимо разом. Хіба що з марблюдами ще не мав справи.
Не так уже й важко було здогадатися, куди він хилить.
— І знаєте чому? — спитав він нарешті по невеликій паузі.
— Дещо знаємо, — неохоче промимрив Вишинський. — Знайди мені П’єтро й приходьте обидва нагору.
П’єтро Альтафіні — це насамперед чорні окуляри, що дивилися вниз із двометрової висоти. Манек відчув на собі його бистрий погляд, але окрім привітання не почув нічого.
— Лікар Денопулос у відпустці, — сказав головний лікар, вмощуючись за своїм масивним робочим столом. У кутку, здавалося, їх підслуховував кактус. — Тож ті, що тут сидять, це всі.
— Само собою, — нетерпеливився Гулар, зберігаючи, однак, чемність.
— З результатами анатомування, — суворо провадив Вишинський, — вас ознайомить колега Манек.
— Н-ну, так… — забубнів зненацька заскочений Петр. — Якщо протокол готовий…
— Будь ласка, — кивнув головний.
— Маймо однак на увазі, — спромігся нарешті на слово Манек, — що поки не отримаємо результатів мікробіологічного аналізу, мусимо сприймати все лише як здогад. Як робочу гіпотезу, — додав він, розгублено посміхаючись. Краєм ока помітив, як Гулар зреагував на цей його усміх. — Це був один з найздоровіших марблюдів…
— Тому й помер, — докинув Альтафіні. Гулар хихикнув.
— Помер від задухи. Від недостатності кисню у крові. Ознаки ціанозу очевидні. В основному на серці та слизових оболонках. Гадаю, можливі дві причини. Перша — марблюд отруївся, або ж його отруїли…
— А друга? — Дені Гулар пошкрябав пальцем підборіддя, підскакуючи у кріслі.
— Теоретично не виключене, — провадив Манек, — зараження якимись мікроорганізмами: вірусом чи бактеріями. Так, унаслідок паразитування вірусів на певних клітинах може утворюватись токсин, який зв’язуватиметься з червоними кров’яними тільцями міцніше, аніж кисень; отже, кисень не переноситиметься кров’ю по тілу…