Він повернув ліворуч. Заграва ближчала, розкидаючи золотисті язики вогню аж до зірок, ніби химерне, палаюче колесо відламувалося від пустелі й летіло до небес.
Унизу, на рівнині, стугоніло полум’я. Ціла ферма була у вогні, роздмуханому сильним вітром.
— Теплиці! Поглянь! — скрикнула Моніка.
Коли впав дах і вгору здійнявся високий сніп іскор, вона затремтіла, аж Петрові стиснулось серце.
— Хто, хто це підпалив?!
Пустеля здавалася тепер розлогішою, але вже не такою ворожою, навпаки — вона ніби вселяла надію, що ці палаючі скалки, в які запікалася прискаюча іскрами речовина, вона проковтне й поховає навіки.
Вітер рвав полум’я на клапті і, змішуючи з піском, жбурляв у небо.
— Чия тут ферма найближча? — озвався нарешті Петр.
— Премчандова, — ковтаючи сльози, мовила Моніка.
Петр згадав індійців у тюрбанах:
— Так. А за нею, якщо не помиляюсь, Макінтайрова база.
— Але це вже у самій пустелі, — кивнула Моніка й поглянула Петрові просто в очі.
— Пустелі можемо не боятися. Люди страшніші, — Петра здивували власні слова.
Вітер дужчав, здалеку долинув гуркіт, ніби заструмували підземні ріки.
— Почалося!
— Ураган? — для нього це слово було порожнє, але в її голосі відчув страх.
— Хутчій, мусимо сховатися!
Вони вскочили у машину, і Петр різко набрав швидкість. Перед ними знову виросла стіна, цього разу суцільна і непроникна. Фари були безсилі.
— Хоч в око стрель.
Не встиг він договорити, як невидима сила вирвала кермо з рук, підняла машину й перевернула на бік. Неприв’язану Моніку кинуло просто на Петра.
Мотор заглух. Вони лежали в суцільній темряві. Вив вітер. Довкола них мчала піщана ріка, її хвилі вдаряли об перекинутий електромобіль, і машина ритмічно здригалася.
Петр допоміг Моніці звестися й намацав пульт управління. Електроавтоматика, на диво, працювала, та тільки-но відчинились дверцята, як до середини увірвався пісок, вдарив в обличчя, набився в рот, намагаючись задушити.
З останніх сил Петр виповз назовні, тримаючись за машину, аби вітром його не віднесло вбік. Перекинутий електромобіль безпомічно лежав за три кроки від червонястої скелі, на яку вони наразилися в темряві.
Потім він допоміг Моніці вилізти з поламаної машини. Притиснувшись одне до одного, вони спробували дістатися скелі. Відчував плечем її щоку, з-під заплющених повік їй текли сльози, проте зуби вона стискала так, що аж посиніли вуста. Увесь світ перетворився у гримотливу пітьму, яка підкошувала ноги, намагалася відірвати їх одне від одного, розлучити і разом із тисячами золотих, червонястих піщинок розкидати по пустелі.
Обнявшись і зігнувшись у три погибелі, вони доповзли до затишної місцинки. З одного боку скеля трохи нависла, і під скельним карнизом дихати стало вільніше. Тільки пісок поскрипував на зубах. Раптом запала неприродна тиша.
— Людина тут жити не може, — розпачливо й смутно посміхалась до нього жінка, приклякнувши між широкими голівками братків. Квіти були сині, жовті, фіолетові. Смутні, наче полиск її очей. Петрові вони видались чарівними, хоч були приречені до загибелі на цій червонястій, з прожилками скелі. Від неї то бухало жаром, то віяло холодом, мовби він нахилявся над крижаним озерцем.
А одного разу, коли вітер ледь чутно здіймав пісок, наче фату нареченої, і гнав пустелю з півночі на південь, його відвідав Уош Макінтайр із засмаглою лисиною, у кумедних вояцьких штанях.
— Чим ти тут харчуєшся? — він присів біля нього і, здавалося, увесь світ (так нерідко бувало зранку) схилився над прохолодною рівниною.
Що за питання! Таж золота на цих берегах предосить і поснідати може кожен, хто тільки має час тут зупинитися. Але в Уоша Макінтайра поблискував тільки золотий хрестик на шиї.
— Чому ти так розглядаєш мене? — Макінтайр відступив крок назад і підкотив вояцькі штани до колін. — Я мусив їх одягнути знову.
Петр трохи злякався: ще б пак, хіба Уош Макінтайр не мертвий? А друге обличчя, що схилилося над ним? Адже це теж обличчя неживої людини. Він добре знає її, тільки не може згадати ім’я. Обличчя чарівне, овальне, блідувате, обрамлене темним, з рудим полиском волоссям. Кольору тутешніх скель.
Скеля. Перекинута машина.
А старого звати Майк Донован. Петр добре його пам’ятає. Це ж він знайшов колись Макінтайра, скарлюченого за кермом його потворного всюдихода, вони разом іще роздивлялися Уошову химерну колекцію мінералів. Зрештою, колекція ось тут, поруч, у високих, аж до стелі, вітринах.
— Золото? — Донован стежив за його поглядом.