Петр підвівся на ліктях. Не загубилося. Червоняста грудка на клаптику паперу з позначенням родовища.
Приміщення було геть заставлене вітринами, — наслідок тривалого Макінтайрового двобою з пустелею. Не знати як тут вмістилася розкладачка.
Моніка посміхалася. Вона взяла Петрову руку у свої долоні й лагідно її зігрівала.
Він почував себе, наче новонароджений. Міг устати, крикнути, помчати пустелею… Але тут-таки його кинуло в холод: а що коли це і є остання хвилина його життя, як було з Гансеном, Коші і всіма до нього?..
Але ж Моніка жива!..
— Вона врятувала тобі життя, друже, — Донован, здавалось, читав його думки. — Коли тобі було зовсім кепсько і ти горів у лихоманці, вона повернулась до машини й принесла води, аби напоїти тебе. А коли вас геть засипало, вигреблася з ями. Уночі я бачив пожежу й заїхав подивитися, чи не пережив хто обидві біди — полум’я й ураган.
— Ви підібрали нас?
— Ми вирішили, що коли вас шукатимуть по довколишніх фермах, сюди заїхати вони не наважаться.
— Боятимуться чуми?
— Атож. Утім, вони мають тепер інші клопоти. Нещодавно заїздили й до мене, шукали Етчінсона і ще двох, котрі підпалили ферму Коші.
Петр спробував сісти. У голові паморочилось.
— Їм пощастило менше, аніж вам, — провадив далі Майк Донован. — По-моєму, втрутилась вища справедливість. Мабуть, тому, що я в неї не вірю, небо показало мені, як було б гарно, якби вона існувала.
— А епідемія? — спитав Петр, коли довколишній світ, востаннє хитнувшись, постав нарешті перед його зором у своєму реальному, пустельному вигляді.
— По радіо передавали, нібито сьогодні вже не виявлено жодного нового захворювання. Останнім постраждав доктор Гулар, ти його, звісно, добре знав.
— Дені?
— Ні, його дружина.
Петр востаннє побачив її серед грядочки братків. Щаслива від щойно з’їденого морозива, з солодкими вустами, теплим поглядом. Квіти схиляли додолу широкі кольорові голівки.
За вікном важко підіймалося велике червоне сонце, і Петр сьогодні вперше усвідомив, що грізна червона півтемрява, з якої воно випливає, утворена величезною хмарою пилюки, мільярдами найдрібніших піщинок, які й досі літають у повітрі після нічної бурі.
— Я передбачав цю епідемію, — Донован порушив тишу, — хоч, може, моє обгрунтування й видасться тобі не зовсім науковим.
Петр ввічливо посміхнувся.
— Це стародавня планета. Вже мільйони років вона не змінює свого вигляду.
Петр ствердно кивнув.
— Але не завжди вона була мертва й пустельна, замолоду на ній буяло життя. Та коли її сили вичерпалися, вона сховала життя у пустелі, поміж громадами скель, у яругах та каньйонах. Там воно й дожидалося нас.
— Щось на зразок спор?
— Ніби зав’язки, що оживають, потрапивши на родючий ґрунт.
— Чому вони вигубили стільки людей?
Донован знизав плечима:
— Очевидно, від біологічної несумісності.
— Але як же тоді Моніка?..
— Ви двоє! Можливо, допомогло щеплення. Або уже навчилися вибирати…
Моніка відірвала погляд від Макінтайрових знахідок і подивилася на співрозмовників:
— Знаєте, мені здається, у пустелі він шукав зовсім не золота, як усі інші. Інакше навіщо б він тоді тягав за собою Гансена?
Петр зацікавлено, жваво повернувся до неї.
— Він шукав воду! — переможно засміялась вона. — Бо без води людина ніколи…
— Я теж так думав, — погодився старий. — Але я знав його ліпше. Уош Макінтайр, — якусь хвильку він підбирав слова, — Уош Макінтайр просто шукав. Шукав, бо пошук був його єством.
— То виходить, — Петр марно намагався стримати хвилювання, — що ми вже не люди?
— Навпаки! — заперечив старий Донован. — Саме тепер ми будемо людьми!
Величезне червоне сонце, непомітно розсіюючи темряву і пилюку, піднімалось, немов золоте яблуко майбуття.
© ВСЕСВІТ. — 1993. — № 7–8. — С. 87–115.
© Матола Микола, Бурбан Володимир, переклад з чеської, 1993.